Читать книгу І день як вимір нашого життя - Олександр Афонін - Страница 59

Щось швидко клен вже якось відцвітає

Й свій жовтий цвіт розносить навкруги…

Та юний лист зеленим морем грає —

Білястих хмар змиває береги.

Легенький вітер котить ніжні хвилі,

Й вони зникають в синій далині…

Які ж натхненні і безмежно милі

Оці духмяні, ці квітневі дні!

В них мимоволі розтають тривоги,

Думки приходять світлі й почуття.

І кличуть знов, як в юності, дороги,

І в нескінченність віриш знов життя.

І серце знов так повниться любов’ю,

Що обійняти хочеться весь світ,

Який вирує молодою кров’ю,

Що й забуваєш, скільки тобі літ.