Читать книгу І день як вимір нашого життя - Олександр Афонін - Страница 48

Ніч на дворі. Тиша й спокій,

В’язкий морок у кімнаті.

Ходиків ритмічний цокіт,

Наче ходить хтось по хаті.

Меж у темряви немає,

Навіть рук своїх не бачу.

Щось у пам’яті зринає

Дуже давнє, ще дитяче…

Якось й слух так загострився,

Плед під боки підтикаю,

Раптом домовик з’явився

Та у темряві блукає?

Він великий, волохатий…

Ще й страшний, мабуть, до того.

Ходить, ходить він по хаті,

Ну а потім – хвать за ногу!

Хоч старий, а те, дитяче,

Згадую і посміхаюсь.

Це все так, але, одначе,

Дай під пледом заховаюсь.