Читать книгу І день як вимір нашого життя - Олександр Афонін - Страница 50

Біло-рожеве море заливає

Світ весняний від краю і до краю.

І справді, уже слів не вистачає,

Щоб передати те, що відчуваю.

Жага шалена, наче птах, злетіти

Над неозорим цим квітучим раєм.

Не дихати повітрям, його пити

Як напій чарівний, що окриляє.

Дарує сили жити і наснагу

До творення щасливого, людського,

Біль забирає і тамує спрагу

В тих, хто долає непросту дорогу.

Тому прошу тебе не поспішати.

Ти чуєш, Весно? Я тебе благаю!

Хоч людям Богом не дано літати,

Та подумки з тобою я літаю.