Читать книгу Полювання на дрохв - Петро Лущик - Страница 11

Від роздумів Стрепета відволік дзенькіт ключів.

– Стрепет! Виходьте!

Тед підвівся, кинув поглядом на своїх мимовільних товаришів і вийшов.

По поведінці детективів він зрозумів, що щось змінилося. І Ллойд, а тим більше Кларк вже не дивилися на нього вороже.

– Містере Стрепет! – сказав Бен Ллойд. – Ми перевірили ваше алібі. Ви дійсно були на час загибелі ваших співмешканців у Нью-Йорку.

– Значить, я вільний? – запитав Тед.

– Ви вільні, – підтвердив Кларк. – Але ми повинні виконати до кінця формальності.

Він подав Теду протокол допиту.

– Будь ласка, прочитайте і розпишіться.

Коли Стрепет ознайомився з текстом і поставив свій розмашистий підпис, Стівен Кларк сказав:

– Ми хотіли б ще задати вам декілька запитань, які нас дуже хвилюють. Це не для протоколу. Гадаю, що і ви зацікавлені у них.

– Спробую вам допомогти. Що вас цікавить? У вас немає закурити?

Стів Кларк протягнув йому пачку сигарет.

– Може, ви вже не як підозрюваний скажете нам більше?

– Я і тоді нічого не приховував.

– Давайте по порядку. Що у ваших пошуках могло привести…

– До вбивства? – закінчив Тед. – Тут я гублюся в здогадках. Сухі історичні документи, які відносяться до протилежної сторони кулі і до того ж стосуються більш ніж вісімдесятирічної давності. Всі дійові особи вже мертві.

– І все ж ми маємо два трупи. Просто так не вбивають.

– Які стосунки були у вас з Ендрю Годинкою? – запитав Ллойд.

– Дружні, – відповів Тед. – Ми стали друзями.

– Чи не могло це вбивство бути помстою йому?

– Наскільки я знаю, він не мав справ з місцевим криміналом.

– А може він вам не все сказав?

Тед знизив плечима.

– Як на вашу думку, де поділася Мері Кіркбрайд?

– Не знаю, де вона може бути. Хоча те, що її не було в будинку, мене тішить.

– Чим?

– Тим, що, сподіваюся, вона жива?

– Де ви з нею познайомилися?

– В Лондоні. Десять днів тому. Її мені порекомендували у помічники.

– Хто рекомендував?

– Її дід. Мирослав Яськів. Я до нього звернувся по допомогу. Їм обом я повністю довіряю.

– І все ж документи зникли. Зверніть увагу, не розкидані, а саме зникли.

Тед докурив сигарету і загасив недопалок об попільничку.

– Можу я запитати?

– Що саме? – поцікавився Стів Кларк.

– Звідки ви дізналися про вбивство?

– Нам подзвонила місіс Фабіан, ваша сусідка.

– Коли це сталося? Судячи з вашої оперативності, зразу ж після мого повернення.

– Так. А чому це вас дивує? – запитав Бен Ллойд.

– Якщо вбивство сталося раніше…

– Близько другої, – уточнив Кларк.

– …то чому вона чекала годину, щоб виконати свій громадський обов’язок?

Детективи переглянулися.

– Стіве! Перевір цю міссісіпі! Що вона бачила і чому затрималася із дзвінком? – сказав Ллойд, а коли напарник зник за дверима, додав: – Вам би працювати у поліції!

– Дякую за пропозицію, але я сентиментальний, а це, як я знаю, не найкраща риса для поліцейського, – відказав Тед.

Бен Ллойд дістав з шухляди паспорт, авіаквиток, гроші і передав Стрепету.

– Ви вільні, пане Стрепет. Чи можете ви обіцяти нам, що ми не шукатимемо вас?

– Не можу, – відповів Тед. – Мені тут робити більше нічого. Мені навіть зараз немає куди йти. Як я розумію, в будинок мене не пустять. Та я і не хочу туди повертатися.

– І куди ви зараз?

– Мені хотілося б лише забрати свої речі. А звідтіль я поїхав би зразу ж в аеропорт.

– А де вас можна розшукати?

– В Англії. В Даремі знають моє місцеперебування.

– Давайте адресу.

– Міл Хіл Лайн. Університет Дарема. Школа бізнесу. Зв’яжіться зі мною, коли дізнаєтесь про Мері.

– Добре, містере Стрепет. Домовилися. Бажаю успіху.

Бен Ллойд подав Стрепету руку.

Тед покинув поліцейський відділ вже тоді, коли сонце зачепилося за дахи будинків і посилало останні промені, від чого червоно палав крайнеба. Сонце обіцяло хорошу погоду завтра, у день незалежності.

Як різко може повернутися доля! Ще зранку всі раділи життю, покладали надії на майбутнє, а вже ввечері двоє мертві, Мері невідомо куди зникла, і він один зі своїми думками.

– Містере Стрепет! – окликнув його Стівен Кларк. – Ви куди?

– Хочу взяти свої речі, а потім в аеропорт.

– Сідайте зі мною. Підвезу. Їду перевіряти вашу сусідку.

Тед сів в поліцейську машину поруч Кларка. Той розвернув автомобіль і, набираючи швидкість, помчав до місця злочину. Всю дорогу Тед мовчав, нервово покурюючи сигарету.

– Ви багато курите, – зауважив Стів.

– Знаю, – відказав Тед. – Напевне, ви праві. Це остання.

З цими словами він викинув недопалену сигарету через вікно машини.

– І надовго?

– Назавжди.

– Скажіть, Теде, ви не підозрюєте міс Кіркбрайд? – поцікавився Кларк.

– Мері? Ні, ніколи.

– Але ж її немає!

– Вони могли її захопити як заручницю. Тільки не знаю, на що вони розраховували – я ж не тутешній і грошей не маю.

– Сподіваюся, що зараз дізнаюся, – сказав негр, під’їжджаючи до будинку місіс Фабіан.

Будинок, в якому жив Тед, чорнів далі.

– А можна мені з вами? – раптом запитав Тед. – Я не заважатиму.

Кларк уважно подивився на нього і кивнув головою.

– Тільки ні пари з вуст! – попередив полісмен.

Вони вдвох підійшли до дверей будинку. Стів Кларк подзвонив. За ними, видно, спостерігали, тому що двері зразу ж відчинила стара жінка.

– Місіс Фабіан? Сержант Кларк. Ми до вас у справі вбивства вашої сусідки.

– О так, прошу у будинок.

Чоловіки пройшли всередину будинку. Обстановка мало відрізнялася від аналогічної у домі Марти Андрусяк.

– Це ви подзвонили у поліцію і повідомили нам про вбивство? – запитав Стів Кларк.

– Так, це я, – гордо відповіла жінка, при цьому щурячись.

Це помітив полісмен.

– Місіс Фабіан, ви знаєте цю людину? – Кларк показав на Стрепета.

– Ні. А повинна?

– Та як вам сказати, – відповів Стів. – Цей чоловік був заарештований на місці злочину, за вашим дзвінком, між іншим.

Реакція жінки була відповідною: вона раптом застигла і широко відкритими очима дивилася на Стрепета.

Її заспокоїв Кларк.

– Не хвилюйтеся, місіс Фабіан! Це не злочинець. Але ви на нього вказали. Ви, як я помітив, далі цієї кімнати не бачите. Чому ви подзвонили на 911, якщо не знали, що твориться у сусідньому будинку?

– Я там чула крик! – заторохкотіла стара.

– Неправда, – підвищив голос Кларк. – Тоді, коли ви дзвонили, в будинку всі були мертві вже понад годину. Хто вам наказав дзвонити?

Господиня затряслася і сіла на диван.

– Я слухаю вас! – нагадав Стів.

– Я не винна! – заплакала вона. – Вони мене попросили.

– Хто? – запитав Тед Стрепет.

Стів Кларк осудливо подивився на нього.

– Я їх не знаю. Вони попросили мене подзвонити до вас, коли скажуть. Коли під’їхало таксі і з нього вийшла якась людина, вони подзвонили мені, а вже потім я подзвонила вам.

– Хто це був? Скільки?

– Два чоловіки. Я їх бачила вперше.

– Мова? – нагадав Тед.

– Як вони розмовляли? – поцікавився Кларк. – Чи не було якихось акцентів?

– Так, – чомусь зраділа Фабіан. – Вони погано говорили по-англійськи. І взагалі, мені здається, що вони належали до народу Марти Андрусяк.

– А хай вам не здається! – досить грубо зупинив її Кларк. – Ви хотіли потрапити в історію? Ви потрапили. Післязавтра я знову приїду до вас і зніму покази. А зараз ми змушені піти.

Залишивши Фабіан одну, Стів Кларк з Тедом покинули будинок.

– Чорт знає що! – вилаявся полісмен. – Старушенції захотілося прославитися. Тепер шукай бандитів по всьому штату, а то і в Канаді. І не відомо, що вони шукали і навіщо забрали міс Кіркбрайд.

– Ви підете зі мною? – Тед Стрепет показав на будинок Марти Андрусяк.

– Навіщо? Тепер достеменно відомо, що вас підставили. Та і що ви там візьмете не своє? А я мушу їхати.

Вони потиснули один одному руки. Кларк сів у машину і поїхав.

Тед Стрепет зайшов у будинок. Було темно, і він включив світло. Піднявся на другий поверх, пройшов повз кімнату Андрія. До горла підступив комок. Двері були заклеєні паперовою стрічкою. (Відкрити їх, тим не менше, було легко – вони відкривалися всередину.)

Тед пройшов у свою кімнату. Все розкидано і перевернуто. На відміну від помешкання Андрія тут знищили все, навіть чемодан, який мав полетіти з ним назад в Англію.

Саме тут щось ретельно шукали.

І саме в цей момент задзвонив телефон па першому поверсі.