Читать книгу Полювання на дрохв - Петро Лущик - Страница 8

Андрій виявився справжньою знахідкою. Мало того, що він володів феноменальною пам’яттю й енциклопедичними знаннями; він до того ж знав доступ до бібліотек Гарвардських університету й Українського дослідного інституту. Бібліотеки дійсно були багаті, і шукачі минулого, як їх назвала Мері, не мали проблем. Останні виникли зовсім не з того боку, що сподівалися. Матеріалів даного періоду було стільки, що доводилося сперечатися, чи відкладати їх, чи все ж робити копію. Вирішили все ж скопіювати все цікаве, а потім розібратися. Але навіть вибраного-перебраного матеріалу було стільки, що сейф Годинки почав тріщати.

– Так не піде, – сказала нарешті Мері, коли ввечері четвертого дня Андрій ледве закрив дверці сейфу. – Завтра класти не буде куди.

– Що ж робити? – розгублено запитав Тед. – Ми ж не можемо відмовитися! Ще б два-три дні.

– Вихід є, – сказала дівчина. – Давайте так. Завтра ви продовжуєте вашу роботу, а я залишуся тут і наводжу порядок.

– Яким чином? – Андрій сів на стіл, заклавши руки за голову. – Це вже перебране. Ти ж сама це робила!

– Навіщо нам тримати весь листок, якщо можна вирізати потрібний абзац, а то й речення, а решту викинути!

Тед і Андрій переглянулися.

– Ось так, хлопці! Один-нуль, на користь жінок!

Годинка зіскочив зі столу і взяв Теда за лікоть.

– Ви куди?

– В найближчий бар, – відповів Андрій. – Запивати свою поразку.

– Не затримуйтесь.

«Вольво» Годинки вирулило на центральну вулицю.

– Тут недалеко є дуже хороший бар, – говорив Андрій. – Він належить моєму другові. Майк отримав його від свого дядька вже на останній стадії. Доходів ніяких, одні борги. Так він за рік зумів зробити з нього процвітаючий заклад. А ось і він.

Бар називався «Батерфляй». Він розташувався на першому поверсі триповерхового будинку. Місце було справді таке, що не давало можливості розгорнутися. Район заселяли в основному поважні іммігранти, які не спішили покидати свої садиби, щоб посидіти годинку-другу за столиком. Тому не дивно, що дядько поспішив продати бар. Дивувало інше: як племінник зумів вибратися зі скрути?

Тут Тед побачив на протилежній стороні вулиці автомобільну стоянку, куди і заїхав Андрій. За певні гроші Майк, напевне, домігся відкриття платної стоянки, що не забарилося відбитися на фінансових справах бару.

Було вже ближче до вечора, тому бар не пустував. Дехто вечеряв, хтось вбивав свій час (і гроші) за гральними автоматами, а більшість за пивом чи чимось міцнішим просто балакала. Тед з Андрієм приєдналися до останніх.

– Пиво? Віскі? – поцікавилася дівчина, яка підійшла до них.

– Що ти питимеш? – запитав Андрій. – Може віскі?

– Мене просто бісить ваше віскі, – відповів Тед. – І не так воно, як кількість, яку тобі наливають. Подвійне віскі – звучить солідно, а виявляється, це лише шістдесят грамів. Краще вже пива. Того хоч багато.

– Два пива, – сказав Андрій. – Ти небезпечно себе поводиш. Подвійне віскі – це майже символ Америки. Якби ці добропорядні відвідувачі розуміли українську, боюся, що неприємностей тобі не уникнути.

– А ну тебе, – відмахнувся Тед. – Я довго тут не затримаюся. Ще максимум тиждень – і ми повертаємося в Англію.

Принесли пиво. Андрій запитав:

– Хто вона тобі?

– Хто? – не зрозумів Тед.

– Мері. Я до кінця не зрозумів суті ваших з нею стосунків.

Попиваючи пиво, Тед роздумував.

– Розумієш, – говорив він, – однозначно я не можу відповісти. Ми знайомі десять днів. До того жоден з нас не підозрював в існуванні іншого. Мері мені дуже допомогла у моїй справі, як зараз допомагаєш і ти. Я просто не знаю, як маю вам віддячитись. А Мері… Вона мені не байдужа.

– Якщо це тебе підбадьорить, то і ти їй також, – сказав Андрій. – Зі мною вона тримається люб’язно, звичайно, але коли ми втрьох, то я не маю жодного шансу. По-моєму, хлопче, ти попався.

– Майбутнє покаже, – відмахнувся Тед. – А бар дійсно затишний! Твого друга врятувала стоянка?

– Звідки ти дізнався?

– Бар старий. Йому не один десяток років, а стоянка нова, тільки що побудована. На барі навіть вивіска не змінилася. «Butterfly». Метелик.

Враз Тед сіпнувся, неначе його кольнув гострий зубний біль. Він так і не підніс до губів пінту з пивом.

– Що сталося? – занепокоївся Андрій. – Ти неначе побачив привид.

– Я – дурень! – сказав Тед.

– Мені подобається твоя вбивча самокритика. Що сталося?

– Здається, ми на порозі епохального відкриття. Або розгадки твоєї таємниці.

– Якої ще таємниці?

– Телеграми Деркача його світлості.

– Її тобі навіяв метелик?

– Не смійся, але це дійсно так. Батерфляй по-англійськи – метелик. А знаєш, як по-російському деркач?

– Ні, я російської мови не вивчав.

– А шкода! Якщо хочеш досконало знати історію України, мусиш вивчити мови держав, які її оточують. Так от, деркач по-російськи, це коростель.

– І що з того?

Тед пояснив:

– Колись, ще в шотландському архіві, я випадково натрапив на ім’я Свирида Коростеля. Це прізвище стояло поруч з прізвищем Задорожного. Тобі воно ні про що не говорить?

– Задорожний? – перепитав Андрій Годинка. – У післявоєнні роки в Києві був один Задорожний. Якщо це він, то, можливо, ти і правий.

– Хто це такий?

– Колоритна фігура українського кримінального світу. І таємнича. Про нього відомо небагато. Він вважається позашлюбним сином підприємця Туран-Терещенка. Той нажив багатомільйонні статки на виробництві цукру. Батько, чесно кажучи, не дуже балував свого побічного сина, хоча той і не бідував. Після революції Задорожний очистив свого батечка до нитки і кудись з грошима зник. Їх не знайшли досі.

– А сам Задорожний? – запитав Тед, якого дуже зацікавила ця історія.

– Задорожного, кличка якого серед бандитів була «Граф», виловили у Женевському озері у двадцять першому році.

– Це може бути саме він.

– Звідки така впевненість?

– Не впевненість, а припущення, – уточнив Тед. – Цьому є декілька підтверджень. Але спочатку замов віскі.

– Віскі? – здивувався Андрій. – А твої слова перед тим?

– Ради такого я згоден поступитися деякими своїми принципами. Але лише деякими.

Андрій Годинка замовив два віскі.

Його принесли зразу ж, але з льодом і содовою. Тед скривився, але не сказав нічого.

– Отже, що це за твердження? – нагадав Андрій.

– Пригадуєш текст телеграми? «Ваша світлість! Ваше майно Кук взяв. Деркач.» Правда, без крапок. Але це не суттєво. Перше. Цей Деркач по-російськи звучить Коростель. Друге. Прізвища Коростель і Деркач зустрічаються разом із Задорожним. Третє. Задорожний грабує свого батька і зникає з грошима. Четверте. Задорожного ловлять любителі риболовлі у Женевському озері. П’яте. Саме у Женеві найчастіше ховають гроші у банках. І шосте. Кличка Задорожного була Граф. А як зверталися до графів у царській Росії? Не знаєш? Ваша світлість. Це так же вірно, як батерфляй – це метелик.

Тед замовк і подивився на Андрія, щоб насолодитися ефектом. Годинка сидів заціпенілий, лише через деякий час спромігся на вислів:

– Боже! Як просто!

– Все геніальне просте!

– Що ж признаю свою поразку, – сказав Андрій. – Твоя логіка бездоганна. Нам залишається тільки одне: знайти банк Кука.

– І вимагати у нього повернути нам гроші, – засміявся Тед. – Ну просто діти лейтенанта Шмідта.

– А хто це такі?

– Я тобі розповім.