Читать книгу Полювання на дрохв - Петро Лущик - Страница 3

– Прошу, пане Стрепет! Вас чекають.

Тед Стрепет легко підвівся з крісла і пройшов у велику кімнату. Усі стіни були обвішані емблемами, орденами, фотографіями та іконами. Фотографії були здебільшого воєнного часу, лише одиниці – повоєнні. На них молоді хлопці у військових одностроях щасливо усміхалися в об’єктив. Через десятиліття вони пронесли свій оптимізм, впевненість і віру.

Тед перевів погляд на літнього чоловіка за великим столом. Йому вже давно перевалило за вісімдесят.

При появі відвідувача він підвівся і через стіл подав руку.

– Мирослав Яськів. Радий вас бачити.

– Теодор Стрепет.

Потиск руки господаря кабінету був на диво сильний.

– Прошу сідати, пане Стрепет. Якщо хочете, куріть.

– Дякую.

Тед вийняв пачку сигарет, дістав одну, решту протягнув господареві.

– Дякую, мені вже не можна. Своє я відкурив.

Тед закурив. Легкий димок почав розходитися по кімнаті.

– Я вас слухаю. По телефону ви не хотіли говорити моєму секретареві мету вашої появи. Але давайте по порядку. Що ви тут у Британії робите? Дуже дивно бачити вас, українця, тут.

Тед Стрепет ще раз затягнувся й почав:

– Моє справжнє ім’я Федір, але в Англії я вже третій рік, тому змінив його на більш звичне тут Теодор або Тед. Я сам з-під Львова.

Мирослав Яськів кивнув головою.

– Тут я три роки, як вже говорив. Учуся в університеті міста Дарем, на півночі Англії.

– На кого, прошу вас?

– Менеджер по малому й середньому бізнесу. Саме це потрібно моїй державі.

– Так, – згодився Яськів. – Україна зараз зовсім не те, що ми очікували в сорокових.

– Вона і не та, на що ми сподівалися на початку дев’яностих. Мій прадід у свій час воював в Українській Галицькій армії. Я його не пам’ятаю (помер ще до мого народження), але з розмов батька, а особливо діда, знаю про нього багато. Принаймні, настільки багато, що можу написати про це книгу.

– То ви літератор? – поцікавився Мирослав Яськів.

– Швидше аматор. Але я маю досить матеріалу, щоб написати хоча б чорновий варіант. І для заповнення деяких прогалин мені потрібні документи.

Мирослав Яськів уважно слухав співрозмовника, потім запитав:

– Якого часу вони стосуються?

– Часу українсько-російської війни.

– Боюся, що ви звернулися до нас даремно. Майже всі наші документи відносяться до періоду Другої Світової війни.

– Ви кажете, майже всі. Значить, є й інші?!

– Є. Але дуже мало.

Пан Яськів задумався.

– Я можу вам допомогти, – сказав він, – якщо, звичайно, ви це робите безкорисно.

На цей раз задумався Стрепет.

– Не хочу вас обманювати, пане Яськів. Деякий матеріальний інтерес я маю. Хочу хоч дещо заробити на цьому.

– Ви маєте намір видати книжку?

– Звичайно, хотілося б. Хоча я чудово розумію всю складність цього кроку. На заході України подібними книгами заповнені книгарні, і вони вже не користуються таким попитом, як років десять тому. У східних областях таких книг немає зовсім. Немає пропозиції – немає попиту.

– Тут також майже ніяких гарантій, – сказав Яськів. – Це не З’єднані Держави і не Канада, де українців мільйони. Навіть четверте – п’яте покоління хоч як-не-як вважає себе українцями. Тут, у Британії, інакше. Усі емігранти селилися в Америці, Австралії. Ми ж, вояки УПА, змушені були осісти тут, де майже не було українських дівчат. Тому і женилися на англійках. Мені, можна сказати, повезло. Дружина моя з України, а вже зять місцевий, англієць. Тому внучка на половину англійка.

– Чесно кажучи, я і не сподівався щось видавати тут, – признався Стрепет. – Моя найближча мета – якнайбільше дізнатися про ці часи. Розумієте, якщо в Україні документи і були, то вони або знищені, або відправлені в Москву, у спецхран, звідки в найближчий час дістати їх неможливо. Ви знаєте, що досі навіть невідомо, чи Михайло Грушевський був першим президентом. Документів не знайшли досі.

– Я вам допоможу, – раптом сказав Мирослав Яськів. – Чим зможу, звичайно. Але з однією умовою.

– Я весь увага.

– Ви пообіцяєте, що принесете мені рукопис вашої книги.

– Я гадаю, що зможу вам це пообіцяти, – усміхнувся Тед. – Високохудожнього твору, боюся, у мене не вийде, але що зможу, то передам обов’язково.

– От і добре, – зрадів господар. – Думаю, що помічник вам не завадить?

Тед невизначено пожав плечима.

– Та чого ж. Швидше впораємося.

– Де ви зупинилися?

– «Норфолк Тауер Готель». Номер триста десятий.

– Телефон пам’ятаєте?

– Так. 171 262 3123. Це номер у вестибюлі.

– Постарайтеся сьогодні бути в готелі після восьмої. Це вас влаштовує?

– Так, цілком.

Мирослав Яськів підвівся, даючи знати, що аудієнція закінчилася. Тед різко підвівся й протягнув руку для прощання.

– Може, у вас грошові труднощі?

– Дякую, не хвилюйтеся, – заспокоїв Тед. – Я ж тут третій рік. Навчився заробляти гроші.

– Отже, до зустрічі. З вами зв’яжуться.

Тед Стрепет покинув будинок офісу ОБВУ, пройшов вулицею далі, вийшов на більш пожвавлену, де і сів у знаменитий двоповерховий автобус.

Другу половину дня він присвятив оглядинам міста. Відвідав Бейкер-стріт, 221Б, де побував у музеї Шерлока Холмса; в крамниці поруч купив двотомник про детектива; пройшов мимо музею мадам Тюссо, але черга до нього дуже нагадувала про мавзолей у Москві, тому Тед для годиться постояв поблизу. Правда тут же поруч стояв живий Шерлок Холмс (артист, звичайно). Він виявився поляком. Розговорилися. На завершення Тед попросив у нього автограф, який Лєшек (так звали Холмса) залюбки поставив на щойно куплених книжках.

Половину восьмої Тед був вже у готелі. Не піднімаючись до себе у номер, вирішив повечеряти у ресторані, сказавши перед тим метрдотелю, щоб покликав його, коли йому дзвонитимуть.

Вечеря дійсно йому не завадила. За весь день Тед майже нічого не їв, якщо не рахувати сніданку у літаку й кави у себе в номері.

Він вже допивав пиво, коли до нього підійшов метрдотель.

– Вас чекають у холі, – сказав він.

– Хто?

– Білява дівчина.

Гублячись у здогадах, хто це може бути, Тед покинув ресторан і повільною ходою направився до холу. При його появі з м’якого крісла піднялася досить висока дівчина у джинсовому костюмі. Вона поправила на плечі сумочку і протягнула руку.

– Ви Тед Стрепет?

– Так, це я. А вас як звати?

– Мері Кіркбрайд. Або Марія Яськів, як вам буде зручно.

– Ви… – здивувався Тед.

– Я внучка Мирослава Яськіва.

– То ви і є тим помічником, кого до мене приставили?

Мері усміхнулася.

– Ви розчаровані?

– Ні, що ви. Навіть навпаки. Приємно здивований. Просто я гадав, що у помічники мені дістанеться ветеран війни, не молодший від вашого діда.

– Таких вже мало залишилося. Ще п’ять-десять років – і ОБВУ буде нікому не потрібне. І так кожен рік їх дедалі менше.

Тед уважно придивився до співрозмовниці. Назвати її просто красивою було навіть образливо для дівчини. Щось незвичайне було у цій постаті, обличчі. Навіть через деякий час Тед не міг сказати, які у Мері очі – сині чи синьо-зелені, який ніс – прямий чи з горбинкою, бо все затіняло не фарбоване, а природне жовте волосся.

– До речі, ви розмовляєте українською? – поцікавився Тед.

– Звичайно, мама у мене українка, – відповіла Мері по-українськи зі звичним для емігрантів акцентом.

– Тоді, – сказав Тед, – я вас запрошую повечеряти. Яким ресторанам ви віддаєте перевагу?

– Арабським.

– Арабським? Чому?

– Я вивчаю в університеті арабістику.

– О Господи!

Дівчина усміхнулася.

– Тоді прошу, – сказав Тед. – Неподалік на Едвар Роад я бачив арабський ресторан. Тільки замовляти будете ви.

– Згода.

Дорогою до ресторану Тед обережно випитав Мері, що їй двадцять один рік і вчиться вона в Оксфорді.

– Я дуже часто бувала в будинку діда, і він з бабцею, коли вона ще жила, вчили мене всьому українському, що знали самі. Тому я більше іммігрантка, аніж англійка.

У ліванському ресторані «Тарбуш» під приємну ненав’язливу арабську музику Тед спробував зробити замовлення. Але з всього меню, запропонованому йому офіціантом, він розібрав лише ціну. Все решта було написано арабською мовою.

Безпорадно повертівши листком, Тед з жалем передав його Мері.

– Це для мене китайська грамота, – признався він.

– Ну, що ви! Китайська грамота незрівнянно складніша. Ви, чоловіки, такі безпорадні! – відзначила дівчина. – Що будете їсти? Огірковий салат чи помідори? Стек? Риба? Солодке?

– Повністю покладаюся на ваш вибір. Гадаю, нам не завадило б зразу перейти на ти, адже нам працювати разом. А як з чимось міцним?

– Ніяк. Це арабський ресторан. Іслам забороняє вживати алкоголь. Прийдеться тобі потерпіти.

– Що ж, потерплю. Тільки мені багато не замовляй. Я тільки-но з-за столу.

Під час вечері, коли з великою частиною принесеного було покінчено, Тед поцікавився:

– Що змусило тебе допомагати мені? Згодься, красива молода жінка не буде серед літа сидіти серед паперів, поточених міллю, і шукати невідомо що. Це не для неї.

– Тут ти не правий, – заперечила Мері Кіркбрайд. – Ти, видно, не знаєш жінок.

– З цим твердженням можна посперечатися, – вставив Тед.

– Тоді ти знаєш не таких жінок. Я наполовину українка, і горджуся цим. Дід Мирослав старався виховати мене не лише в англійському, але й в українському дусі. Звичайно, перше переважило, адже наше коріння просліджується до часів Трояндової війни. І все ж коріння матері також немале.

– А в Україні ти бувала?

– Цього не довелося пережити. Про неї я знаю лише за розповідями діда і телевізійними новинами. Перше грішить старовиною, а друге необ’єктивністю.

– А хіба у вас в Оксфорді немає студентів з України?

– Бувають, але вони швидко стають англійцями і не розповідають про свою державу. Соромляться, чи що? А чого соромитись?

– Є свої причини, – відповів Тед Стрепет. – Повір мені.

– І ти також?

– Я – зовсім інакше.

Час, проведений разом з Мері, Тед не вважав втраченим. Під танець живота у виконанні тендітної арабки вони домовилися зустрітись завтра в офісі ОБВУ.