Читать книгу Полювання на дрохв - Петро Лущик - Страница 12

– Слухаю!

– Пане Стрепет? – почулося в слухавці. – Ми раді, що у вас все в порядку. Ви ще не вилетіли?

– Хто ви?

– Ви нас не знаєте. Але ви маєте те, що потрібно нам, а ми маємо те, що потрібно вам.

– Мері у вас?

– Ви дуже здогадливі, пане Стрепет.

– Що ви хочете?

– Ви знаєте. Нас цікавить банкнота.

– Ви її отримаєте. Але спершу я мушу поговорити з Мері.

– Ви мене не зрозуміли. Умови ставимо ми.

– А тут ви помиляєтесь! Спершу я поговорю з Мері, а потім домовимося про справу. Отже. Завтра зранку ви дзвоните мені на мобільний Мері. Я з нею поговорю.

– Де ви будете?

– В аеропорту Кеннеді. Більше мені нікуди йти.

– Добре. Назвіть номер телефону.

– А ви спитайте у Мері.

Тед поклав слухавку.

Тепер він достеменно знав, що його підставили і за ним слідкували. Звинувачення було сміхотливим і те, що детективи швидко доведуть його невинуватість, було очевидним. Невідомі ставили перед собою іншу мету: виграти час. До того ж вони були впевнені, що Тед не викаже детективам справжню причину вбивств.

Так, добре, але треба щось діяти. Тед піднявся нагору і відкрив двері кімнати, де жила Мері. Крім слідів боротьби ніякого іншого безпорядку не було. Мобільний телефон, як він і гадав, лежав на трюмо. Там же, у шухляді, Тед знайшов паспорт дівчини. Оскільки його чемодан перестав бути корисним, Тед вирішив скористатися сумкою Мері. Найважче було вибрати з одягу щось таке, що могло би пригодитися дівчині на перших порах. Трохи подумавши, він поскидав у сумку перше, що побачив у шафі.

Залишивши сумку біля дверей, Тед направився коридором до кімнати Андрія. Дуже не хочеться, але прийдеться зайти.

Все було залишене так, як і тоді, коли він зайшов сюди вдень, тільки тіло вже забрали. Тут майже нічого не чіпали. Навіть його подарунки так само валялися на підлозі. Тед підняв малесенький пакуночок, призначений Мері. Інші два залишилися без господарів, а ось цей…

Тед сховав пакунок в кишеню піджака. Обережно рухаючись, щоб не наступити на кров, що запеклася, він почав обшук. Що Тед шукав, він сам конкретно не знав, але йому потрібно було знайти якнайбільше відомостей про вбивство.

Через чверть години Тед зрозумів, що нічого конкретного знайти йому не вдасться. Він вже хотів залишити кімнату, як несподівано для себе під сейфом помітив пістолет. Ще не вірячи своєму успіху, Тед тремтячими руками взяв зброю. Це був «Айфер Джонсон» 22 калібру. Тед перевірив. Заряджений. Чудово! Тепер би ще знайти гроші, і ніякий чорт йому не буде страшний. А для цього прийдеться зайти у кімнату пані Марти. Неприємно, але нічого не поробиш.

Помешкання старої пенсіонерки було скромним, і Теду здалося, що він потрапив в українську хату. На стіні над ліжком висіли два образи – Ісуса і Богородиці. Подушки були вишиті, білі, лише де-не-де забризкані кров’ю. Велика дерев’яна стара шафа стояла в кутку. Дверці були відкриті.

Чудово знаючи звички своєї бабусі, Тед відхилив образ Богородиці, і на ліжко випала пачка грошей. Тед перерахував. Більше тисячі доларів – напевне, всі збереження покійної.

«Пробачте мене, пані Марто! – подумки звернувся він до покійної вже господині. – Але вони мені більш потрібні. Може, вони допоможуть врятувати Мері.»

Робити тут йому було вже нічого. Взявши сумку Мері, Тед покинув будинок і пішов вулицею в напрямку Нью-Йорку. Було вже досить темно, але машин на дорогах не меншало. Як в справжньому детективі, Тед пропустив два таксі, що проїхали повз нього, і зупинив лише третє.

– В аеропорт Кеннеді! – сказав він, сідаючи на заднє сидіння.

Таксист кивнув головою, і таксі рушило з місця. Краєм ока Тед помітив, що сіра машина, яка їхала далеко позаду, також збільшила швидкість. Маючи натреновану пам’ять, Тед пригадав, що саме на цей автомобіль звернула увагу Мері.

За ним слідкували. Це було очевидно, як не викликало сумнівів, що дзвонили з близьких будинків, може, навіть з помешкання незабутньої пані Фабіан. І ще одне зрозумів Тед: Мері тут немає. Її, безумовно, кудись вивезли, інакше існувала велика ймовірність того, що заручницю могли знайти.

Таксі тим часом наближалося до великого Нью-Йорку. Минувши певну межу, будинки враз сягнули вгору, і вулиці перетворилися у глибочезні каньйони, освітлені міріадами вогнів.

– Зупиніть біля якогось магазину! – сказав Тед шоферу. – Хочу дружині купити щось до кухні.

Таксі зупинилося через п’ять хвилин поблизу магазину побутової техніки.

– Ви почекайте мене. Я миттю.

Таксист невдоволено скривився.

– Я залишу у вас свою сумку, – сказав Стрепет.

Він покинув таксі. Сірий «форд» зупинився метрів за тридцять позаду.

Покупців в магазині було небагато. Тед Стрепет пройшов магазином в дальній кінець, у відділ, що торгував товарами до кухні. Продавець зустрів його широкою усмішкою. У нього Тед купив соковижималку за сорок дев’ять доларів. Вона йому була абсолютно непотрібна, але продавець враз перетворився у найкращого друга і дозволив скористатися запасним виходом.

Тед потрапив у задній двір магазину, кривими провулками вийшов на паралельну вулицю. Там він всунув щойно куплену соковижималку якомусь бомжеві, зупинив таксі і наказав вести себе на Манхеттен.

Шофер виявився балакучим, і Тед вирішив при нагоді поміняти таксі. На Сорок другій вулиці він відпустив машину. За ним ніхто не стежив, але Тед вирішив ще раз перевіритися. Він купив білет у нічний кінотеатр.

Глядачів було небагато. Кінотеатр показував фільми, які в основному цікавили якихось сексуальних збоченців, маніяків, пенсіонерів-чоловіків і любителів жіночої топографії за три долари.

Тед сів біля виходу, щоб на всяк випадок при нагоді покинути зал.

Але ніхто підозрілий в зал не заходив. Почекавши ще хвилин десять і надивившись на одне і те саме дійство, але з різними персонажами, Тед Стрепет залишив кінотеатр.

На Сорок другій вулиці почалося справжнє життя. Багатоколірний рух реклами буквально затопив вулицю. В порівнянні з цим районом інші вулиці Нью-Йорка здавалися затемненими. Тед з трудом пробирався серед натовпу. На тротуарах стояли і сиділи музиканти і грали на гітарах. Дехто з перехожих кидали кілька центів у капелюх на обочині тротуару. Поруч музикантів і цього неймовірного бряжчання струн спав якийсь бомж.

Тед спіймав ще одне таксі (вже третє!).

Місто готувалося до найбільшого свого свята. Неймовірна спека вже спала, навіть напечені за довгий день хмарочоси вже, здавалося, віддали своє тепло – Нью-Йорк огорнула приємна прохолода.

Починалося нічне життя міста.

Тед Стрепет не мав ніякого плану. Те, що він відірвався від переслідувачів (ціною одягу Мері), поки що не давало йому ніякої вигоди. Просто Тед не любив, коли за ним підглядали. Цю звичку він виніс ще зі школи. Це завжди заважало йому думати. Зараз таксі везло його назад до будинку Марти Андрусяк.

Тед відпустив таксі за квартал до потрібного будинку. Манівцями він добрався до місця. Кругом ні душі. Не заходячи у будинок, Тед відчинив гараж. Там стояло «вольво» Андрія, в якому стирчали ключі (їх він завбачливо залишив перед тим, як покинути дім). Не включаючи світла, він завів машину. Повільно, щоб не виказати себе, Тед виїхав на вулицю. Лише від’їхавши від будинку і набравши швидкість, він включив фари. Його метою було місто Нью-Рошелл.