Читать книгу Полювання на дрохв - Петро Лущик - Страница 15

На канадському кордоні митник поцікавився метою їх поїздки.

– Ми тікаємо до мене в Монреаль від спеки, – сказав Клод.

Цього було достатньо, щоб їх пропустили. Тед переїхав лінію кордону і враз відчув, що буквально засинає за кермом. День, проведений за кермом, давав про себе знати. Це помітив Клод.

– А ну, дай я поведу! – сказав він.

У Теда вже не було сил ні дивуватися, ні протестувати. Він помінявся місцем з канадцем і миттєво заснув. Клод тим часом вів «вольво» і думав, звідки б йому подзвонити. Нагода трапилася на найближчій заправці.

– Боб! – говорив він у телефонній будці. – Це Клод!

– Друзяко! Ти де?

– Я вже у нас. Через дві години буду дома. Бобе! Збери наших і підкочуйте до мене. Є справа.

– Клоде, куди ти знову встряг?

– Все гаразд, Бобе! Потрібно допомогти хорошій людині. Вона потрапила у біду.

– Можеш не продовжувати. В біду чомусь попадають лише хороші люди. Сподіваюсь, ми не даремно приїдемо.

– Боб! – образився Клод. – Я тебе коли-небудь обманював?

– І не раз, – відповів співрозмовник і поклав трубку.

Шеньє повернувся до автомобіля. Тед спав. Не заправляючись (грошей не мав, а брати у сплячого не хотів), виїхав на автотрасу.

Вечоріло. Сонце зачепилося за далекі дерева десь на заході і не хотіло покидати неба.

Проминувши Коатикум, Клод збільшив швидкість. Через півгодини перед Шербруком повернув на захід. Дорога на схід вела до озера Сент-Франсіс, але Клод вирішив дотримуватися свого плану.

До Монреалю приїхали вже за північ. На щастя, жив Клод не у самому місті, а ближче. Під’їжджаючи до дому, Клод збудив Теда.

– Вставай! – сказав він. – Ну, ти і приємний попутник!

– Де ми? – не зрозумів Тед.

– В Монреалі.

– Як в Монреалі? Я їхав на Сент-Франсіс.

– Заспокойся, друже! Ти пригадуєш, про що ми говорили?

– Ну.

– Ну, так я допомагаю тобі. Ми приїхали до мене додому. А ось і мої, а тепер і твої друзі.

У світло фар потрапив джип. Біля нього стояв патлатий здоровань, вигляд якого не обіцяв нічого хорошого. Принаймні так подумав Тед. Тим часом Клод зупинив автомобіль, виключив двигун і радісно залишив салон.

Він і здоровань обнялися. З джипу вилізли ще два патлатих хіпі. Обнімання продовжилися. Стрепет стояв осторонь.

– Це і є хороша людина, якій конче потрібна наша допомога? – пробасив здоровань.

– Боб, це Тед, – представив Клод. – Теде, підійди сюди. Познайомся з моїми друзями. Боб, До, Ренді. Сподіваюся, що вони стануть і твоїми друзями.

Тед привітався.

– Клоде, в чому справа? – поцікавився Боб.

Шеньє повернувся до Теда. Той кивнув головою.

– Говори, Клоде. Між друзями не повинно бути таємниць.

Клод в декількох словах розповів суть історії, ще більше скоротивши її, ніж це зробив Тед декілька годин тому.

– Коли вони повинні подзвонити? – запитав Боб Теда.

– Ще вчора. Я мобілку виключив.

– Що будемо робити?

– Зараз підемо до мене. Батьків немає. Ми підключаємо телефон до комп’ютера. Далі – справа техніки.

Загрузившись банками пива і сандвічами, хіпі разом із Стрепетом зайшли в будинок.

Підготовка до дзвінка була ретельною. На вигляд неохайні і несерйозні, нові знайомі виявилися хорошими товаришами і чудовими спеціалістами. Клод підключив мобільний телефон Теда до комп’ютера, запустив програму. На дисплеї появилося зображення материків.

– Ну, тепер вони від нас не втечуть, – сказав Клод. – Давай.

Тед включив телефон. Через деякий час почувся дзвінок.

– Говори не менше хвилини, – попередив Клод. – Інакше я не встигну їх запеленгувати.

– Алло! – сказав Тед.

– Нарешті! – почулося. – Де ви поділися?

– Нехай це вас не хвилює, – відповів Стрепет. – Я вас попередив, що говоритиму тоді, коли сам захочу. А зараз я поговорю з Мері…

– А чи не здається тобі…

– Не здається. Вам потрібні гроші – ви їх отримаєте. Але не раніше, як я отримаю Мері. Тому раджу вам не перечити мені. Я поговорю з Мері, а потім вже з тобою.

Зображення на моніторі змінилося. Появилася Північна Америка.

– Тед!

– Мері! Слава Богу, ти жива! Як ти?

– Все в порядку. А ти?

– Також. Мері, я хотів тобі вже давно сказати, ще в Лондоні. Ти пам’ятаєш нашу першу ніч?

– Пам’ятаю.

Видно, телефон у дівчини вирвали, тому що знову заговорив чоловічий голос.

– Досить! – сказав він. – Поговорите потім. А зараз, де банкнота?

– Я вже говорив вам: її у мене немає. Вона в Шотландії.

– Комірка і код?

На екрані виник район Монреалю.

– Залізничний вокзал Единбурга. Комірка 817.

– А код?

Комп’ютер видав район озера Сент-Франсіс.

– А яку ви можете дати гарантію, що я побачу Мері?

– Ми ж довіряємо один одному!

Зображення на екрані різко пішло вниз і зупинилося на невеликому будиночку. Серед присутніх пройшов легкий шум. Боб помахом руки зупинив товаришів.

– Давай домовимось так, – сказав Тед. – Ваша людина летить в Единбург. Вона знає вокзал і комірку. Післязавтра зранку ви говорите, де Мері, я вам кажу код.

– Чому аж післязавтра?

– А раніше він не добереться до Единбурга.

– Де тебе знайти? – поцікавився голос. – Звідки ти дзвониш?

– Вважай, що я знаходжуся поруч тебе, – сказав Тед і відключив телефон.