Читать книгу Полювання на дрохв - Петро Лущик - Страница 17

Хоч Канада і славиться своїми озерами (ніхто не може сказати, скільки їх точно є), Сент-Франсіс виділялося серед інших хоча б тим, що не було зв’язане з іншими, дуже забрудненими, і знаходилося далеко від промислових об’єктів. Віковічні неторкані дерева підступали до самої води. На прозорій чистій поверхні недалекі порослі лісом горби, поодинокі хмари.

Це озеро здавна облюбували індіанці племені ірокезів. Воно давало їм рибу. Зараз червоношкірих замінили блідолиці, про що свідчили численні охайні будиночки, розкидані по всьому витягненому узбережжі. Вони майже ніколи не пустували, а особливо у таку спекотну пору.

Не був винятком і будинок Денні Берера, до якого наші друзі під’їхали о п’ятій годині ранку. Щоб не стирчати на березі озера і ні у кого не викликати підозр, частину ночі вони провели у мотелі Річмонда. Не доїжджаючи до потрібного будинку, вони перевантажили все у машину Теда, залишивши лише зброю. У джип сіли Ренді і До, а решта лише їм відомими стежками пішки направилися до будинку.

Половину сьомої Боб, Клод і Тед лежали на пагорбі, що поріс рідкими кущами, і спостерігали за будинком Денні. Він стояв біля самої кромки води. Дерева, що росли всюди, дещо заважали огляду, але міняти позицію було вже пізно. Від дверей доріжка вела до дерев’яного причалу, поблизу якого погойдувався прив’язаний катер.

Майже одночасно до будинку під’їхав джип з хлопцями. Протяжно прогудів сигнал. З кабіни вийшов Ренді. До завбачливо залишився на правому передньому сидінні, тримаючи напоготові дробовик дванадцятого калібру. З такою зброєю звичайно йдуть на ведмедя.

– Денні! – крикнув Ренді. – Ми приїхали! Виходь, друзяко!

Денні Берер ніколи не належав до їхнього кола, але зараз це не мало значення. Двері будинку деякий час не відкривалися, хоча за коливанням жалюзі на вікнах виходило, що в будинку хтось є.

– Денні! Не валяй дурня! – продовжував Ренді. – Не ховайся від своїх друзів. А якщо ти не один, то ми допоможемо тобі. Чи не так, До?

Скрипнув засув, і на порозі появилися двоє чоловіків, так би мовити, середньостатистичних канадців.

– Містера Берера зараз немає, – пробасив один.

(В цей момент Боб стиснув Теду лікоть. Стрепет кивнув головою, мовляв, я впізнав.)

– А де він? – запитав Ренді.

– Він здав нам будинок, а сам кудись поїхав. Казав, що повернеться післязавтра.

– Нічого собі, – сказав Ренді. – Ти чуєш, До, він нас кинув. Послухайте, містере, а ви нічого не путаєте? Ми домовилися з Денні, що сьогодні приїдемо до нього. Ми місяць тому домовилися! Він навіть завдаток взяв!

– Нічого не можу порадити, – відповів невідомий. – Ми також з ним домовилися, що проживемо тут до завтрашнього дня. І також заплатили гроші. Приїде містер Берер, розбирайтесь з ним самі.

– Ні, ти чув, До? Такого від нього я не чекав. Куди хоч він поїхав? – запитав Ренді невідомих.

– Він нам не говорив. У нього в Торонто були якісь справи.

Другий невідомий – невисокий блондин – весь час мовчав. Він абсолютно не реагував на розмову, не виказував ніяких емоцій. Зате руки весь час тримав у кишенях куртки. Це мало два дуже суттєвих пояснення: по-перше, мови білявий не знав і, по-друге, рука у правій кишені куртки аж спітніла від стискання рукоятки пістолета.

– А зараз, джентльмени, пробачте, у нас справи. Нас чекає форель, – сказав невідомий, і обидва зайшли у будинок.

Ренді ще деякий час постояв перед будинком, потім плюнув, сів у джип, розвернувся, машина зникла за деревами.

– Вони тут! – впевнено сказав Стрепет, коли шум джипу затих. – Голос той самий.

– Я тобі ще таке скажу, – добавив Боб. – Денні ніколи не полишає свій будинок напризволяще відпочиваючим. Собі він завжди залишає одну кімнату. Далі. В Торонто йому робити нічого. Він завжди якщо кудись і їхав, то в Монреаль.

– І останнє, – вставив Клод. – Тут форелі не водяться. Їм потрібна бистрина.

– Добре, – сказав Стрепет. – Я пішов.

– Обережно! – нагадав Клод.

– Що мені боятися з таким прикриттям? – відповів Тед і відповз назад.

Переконавшись, що його не видно, він підвівся і пішов вліво, у протилежну сторону від місця, де залягли (він знав точно) Ренді з До. Сховавшись за деревами, але так, щоб не випускати з поля зору будинок, включив телефон.

Видно, викрадачі поставили свою мобілку на автоматичний виклик, бо зразу прозвучав сигнал.

– Стрепет! – відгукнувся Тед.

– Якщо ти ховатимешся від нас, – відповів той самий грубий голос, – то я не гарантую, що ми по-доброму розійдемося. Наша людина вже чекає в Шотландії. Код?

– А Мері?

– Ми її відвеземо тобі туди, куди ти захочеш.

– Краще просто виведіть її на поріг будинку.

– Тобто? – здивувався невідомий. – Як це розуміти?

– Відкрий двері – і побачиш.

У слухавці почулося приглушене українське «Він тут!»

Далі, виконуючи розроблені настанови, Тед вийшов з-за дерев на поляну перед будинком і весело помахав рукою перед вікном. Одночасно цей жест означав «Приготуватись!».

Двері відчинилися, і на порозі знову виникли вже знайому незнайомці.

– Як ти нас знайшов? – здивовано запитав бас.

– По-перше, давай перейдемо на нашу мову, – сказав Тед по-українськи, – а то твій напарник стовбичить як придурок. По-друге, вийми руки з кишень, а то зброя ненароком може вистрілити. І не обов’язково у мене. По-третє, я хочу бачити Мері. І, нарешті, не задавай дурних запитань, на які я не дам відповіді.