Читать книгу Полювання на дрохв - Петро Лущик - Страница 2

«Хітроу-Експрес» прибував на Паддінгтон о дев’ятій сорок, у той саме час, коли вокзал вже остаточно прокинувся і запрацював на повну силу, щоб десь аж біля одинадцятої вечора знову заспокоїтися. Нечисленні пасажири неспішно покидали салони вагонів, як хвилин тридцять-сорок тому покидали салони авіалайнерів. Публіка тут зібралася різноманітна, що, зрештою, ні у кого не викликало подиву – Лондон звик до цього. Серед пасажирів вгадувалися бізнесмени – вічно заклопотані з невеликими кейсами і майже завжди з мобільними телефонами, туристи – завжди в захопленні від побаченого («Уявіть собі, з цього вокзалу Шерлок Холмс виїжджав на роботу!»), просто лондонці, що поверталися з відпустки чи відрядження – ті зразу ж прямували до виходу, і категорія пасажирів, яку неможливо віднести до якоїсь з перерахованих вище. Вони нікуди не спішили, з нічого не дивувалися, нікому не дзвонили. Вони просто стояли поблизу поїзда і не знали куди йти. Серед них виділявся юнак, якого нам варто описати детальніше. Йому було років двадцять два – двадцять три, не більше. Принаймні він не виглядав старшим. Ростом пасажир сягав не менше шести футів, навіть з декількома дюймами. Одяг також виділявся, навіть можна сказати, що одягався юнак трохи як франт. Темно-синій костюм, сорочка з краваткою кричущого кольору (але зі смаком і гармонією) робили його схожим на синка мільйонера. Доповнював його гардероб великий крислатий капелюх.

Невідомий постояв деякий час поблизу поїзда, який почали заповнювати пасажири, що збиралися від’їжджати в аеропорт Хітроу, потім різко підняв невеликий чемодан і впевнено попрямував до найближчої каси.

– Доброго ранку! – привітався він до касира – миловидної жінки середніх років, яка усміхнулася при його появі.

– Доброго ранку! – відповіла вона. – Хочете кудись поїхати?

– Ні, дякую. Я вже приїхав. Я хотів би дізнатися, якщо ваша ласка, де тут можна поселитися. Я у Лондоні вперше, і мені потрібен готель. Хотілося б, щоб він був недалеко, хороший і порівняно недорогий.

– Будь ласка! Вийдете з вокзалу і повернете наліво на Прідстріт. Перша вулиця справа – це Норфолк-плас. На ній розташований потрібний вам готель «Норфолк Тауер». Гадаю, він вам підійде.

– Ви дуже люб’язні! – Невідомий в знак поваги злегка підняв капелюх і направився до виходу вокзалу.

До готелю «Норфолк Тауер» було хвилин три ходу. Він розташувався у невеликому будинку і виглядав охайним і приємним. Правда, поруч нього, ближче до вокзалу Паддінгтон, був ще один готель такого ж ґатунку, але юнак твердо вирішив послухатися поради касирки і зупинився перед входом «Норфолк Тауера». Великі скляні двері автоматично розсунулися перед ним (спрацювали фотоелементи), і невідомий увійшов в хол.

Проти входу розташувалася стійка адміністратора, справа невеликий бар з м’якими кріслами, зліва двері вели у ресторан.

Оцінивши обстановку, невідомий підійшов до стійки.

Білява дівчина підвела на нього очі і сказала:

– Ми раді вас вітати у нас! Хочете поселитися?

– Так, – відповів прибулий. – Якщо можна!

– Звичайно. На ваше щастя, сьогодні зранку декілька номерів звільнилися. Через десять-п’ятнадцять хвилин один з них буде у вашому розпорядженні.

– Чудово.

– Вам триста десятий підійде?

– Мені однаково.

Дівчина дістала картку.

– Як вас звати?

– Тед Стрепет.

– Ви не англієць? – здивувалася дівчина.

– Ні, я з України.

– А де це? – зовсім по-дитячому поцікавилася вона. – Росія?

– Ні, але поруч.

– А-а, знаю. Там холодно і білі ведмеді.

– Ні, – заперечив Тед. – Там тепло і бурі ведмеді.

Тим часом праворуч відкрилися двері ліфта і показався чорношкірий носій.

– Номери готові, – сказав він.

– Вам і чекати не прийшлось, – зраділа дівчина. – Ви на скільки до нас?

– Не знаю, – розгублено сказав Тед. – Для початку на тиждень, а потім буде видно.

– Ви оплатите зараз чи потім?

– Давайте зразу ж, а то потім хто знає як буде. Лондон – місто дороге.

Він розплатився, взяв ключ на масивній дерев’яній колодці і в супроводі носія, що ніс його чемодан, піднявся ліфтом на третій поверх.

Носій відкрив двері, заніс чемодан в номер. Тед сунув йому в руку фунтову монету і залишився один.

Розпакування чемодану не зайняло багато часу. Дорогий костюм зайняв своє місце у шафі, яку чомусь поставили у проході. Справа двері вели у ванну кімнату, куди і не забарився завітати Тед.

Через півгодини, вимитий, поголений, мирно попиваючи каву, приготовлену тут же, Тед набрав номер телефону. На тому кінці проводу почувся старечий чоловічий голос.

– «Об’єднання колишніх вояків-українців у Великій Британії» слухає!

– Доброго ранку! – українською мовою сказав Тед. – Вас турбує Теодор Стрепет. Я хотів би зустрітися з вами.

– Ви українець?

– Так. Я тут у справах.

– А що вас цікавить?

– Я хотів би це сказати особисто. Це не телефонна розмова.

На тому кінці помовчали.

– Сьогодні о другій.

– Це для мене прийнятно. О другій я буду у вас.

– Ви знаєте нашу адресу? – поцікавилися на тому кінці.

– Нехай це вас не хвилює.

Тед поклав слухавку. Годинник показував одинадцяту годину. До другої ще досить часу, тим більше, що добиратися до офісу українських ветеранів недовго. Наставивши будильник на першу дня, Тед, стомлений минулою майже безсонною ніччю, заснув.