Читать книгу Полювання на дрохв - Петро Лущик - Страница 7

Нью-Йорк зустрів їх неймовірною спекою. Термометр зашкалював за стоградусну позначку. І хоча це були лише градуси Фаренгейта, від цього не ставало прохолодніше. Здавалося, сонце вирішило повністю спекти це яблуко, як називали своє місто жителі. Від величезної кількості розпечених хмарочосів несло таким жаром, що вулиці багатомільйонного міста були майже пусті. Всі поховалися в кафе, парках або виїхали на літо на північ, в сусідню Канаду, туди, де хоч трохи прохолодніше.

Така погода давала Теду і Мері певні переваги: менше людей заважатиме їм працювати.

Митні формальності дійсно виявилися формальностями. Митницю Мері взагалі пройшла без затримки, а у Теда поцікавилися, як це він, українець, отримав візу у Сполученому Королівстві, але, оскільки оформлені документи були бездоганні, пропустили і його.

На виході з аеропорту імені Кеннеді вони побачили юнака з табличкою «Кіркбрайд». Підійшли до нього.

– Ви Мері Кіркбрайд? – поцікавився він.

– Так, – відповіла дівчина. – А ви?

– Мене звати Андрій Годинка. – сказав той. – Або Ендрю. Мене прислала пані Марта.

– Бабця? – здивувалася Мері.

– Так. Я у неї займаю частину будинку, тому вона має до мене певну довіру.

– Рада це чути. Прошу познайомитися. Це Тед Стрепет. Або Теодор. Або Федір.

Андрій протягнув руку.

– Краще Тед. Так швидше.

Він взяв у Мері сумку.

– Прошу за мною. Я машиною.

Мері і Тед з чемоданом рушили за ним.

– Ось бачиш, як гарно все складається, – сказала дівчина. – Не треба буде наймати таксі.

– І давно у вас така спека? – запитав Тед.

– Другий тиждень. Це ще нічого. Приїхали б ви до нас минулої суботи, побачили б що таке справжнє пекло. В магазинах ви не найдете кондиціонера. Все розкупили.

Андрій підвів гостей до синього «вольво». Взяв у Теда чемодан і разом зі сумкою Мері сховав її у багажнику.

Посадивши гостей на заднє сидіння, Андрій завів машину і, обминаючи інші, виїхав зі стоянки. Одночасно з ним вирушив сірий «форд».

«Вольво» майже зразу занурився у вуличний каньйон.

– Я так зрозумів, – говорив Андрій, – ви вперше у Нью-Йорку.

– Вдруге, – відповіла Мері. – Вперше я приїжджала сюди, коли ще стояли близнюки Торгового центру.

– А я вперше, – признався Тед.

– До речі, яка мета вашого приїзду? Якщо, звичайно, це не таємниця.

– Ніякої таємниці. Я шукаю матеріали для майбутньої книги про мого прадіда.

– Який період вони охоплюють?

– Дев’ятнадцятий рік. Українська держава.

– Ти знаєш, Теде, – сказав Андрій, – я дещо розуміюся на проблемі, яку ти копаєш. Можу тобі допомогти.

– Це було б просто ідеально.

– І все ж, що тебе цікавить?

– Щось незвичайне і таємниче. Більшість історичних творів, якщо не всі, починаються там, де закінчуються будь-які відомості про дані події.

Автомобіль повернув і помчав на захід.

– А ти звідки знаєш про ці події? – запитав Тед. – Судячи з вимови, ти не іммігрант.

– Мій дід служив в українській дивізії «Галичина» і виїхав сюди. А сам я навчаюся у Гарвардському університеті, і початок новітньої української історії моя спеціалізація. До того ж я затятий любитель таємниць. Тобто ви звернулися за адресою.

Мері сказала:

– Вважай, Теде, що друга частина нашого плану стала першою.

– Ви про що? – запитав Годинка.

– Після відвідин Нью-йоркської публічної бібліотеки ми збиралися зв’язатися з місцевими українськими організаціями.

– Бібліотеку залишимо поки що в спокої. Ви не знайдете більшого ніде, ніж у нас в Гарварді. Правда, доведеться кожного разу їздити до Бостона, але гадаю, що це не буде обтяжливо для нас.

– І ти кожен раз проробляєш такий шлях?

– Звичайно, ні. Живу я у студентському гуртожитку Кембриджа, а до пані Марти приїжджаю на літо.

Мері декілька разів оглянулася.

– Хлопці, чи не здається вам, що ця сіра машина їде за нами із самого вокзалу? – запитала вона.

Андрій подивився у дзеркало.

– Мері, на тебе діють наші бойовики. Ніхто ж не знає, що ви тут.

«Форд» тим часом звернув на сусідню вулицю.

– Ось бачиш, тобі просто здалось.

– Напевне, – згодилась дівчина.

Через півгодини «вольво» зупинився поблизу ошатного будинку. На порозі стояла жінка похилого віку. При появі прибулих вона сплеснула руками.

– Марійко! Онучко!

– Бабуню, як я рада вас бачити! – Мері підбігла до неї й обійняла.

– Нарешті ти приїхала. Забуваєш свою бабусю.

– Ну, що ви! Я ніколи не забуду вас.

Мері повернулась до хлопців, які вивантажували багаж.

– Теде! Підійди. Бабуню, це Тед. А це моя бабуня Марта.

– Молодий чоловіче, – сказала Марта. – Ласкаво прошу до господи.

Вони пройшли в будинок.

– Теде! Ваша кімната вгорі наліво. Поруч з кімнатою Андрія. А Марійка житиме коло мене справа. Андрію, проведи Теда.

Чоловіки піднялись на другий поверх.

– Як там всі наші? – запитала Марта.

– Нічого. Тільки дідусь останнім часом дещо здав.

– Це і зрозуміло. Я також не стаю молодшою. А Тед? Хто він тобі?

– Ніхто, – знизила плечима Мері.

– Не обманюй бабусю, – усміхнулась Марта. – Я хоч стара, але бачу все.

– Що, бабуню?

– Твої погляди.

– Ну що ти. Просто він мій добрий друг.

– Ну добре. Нехай буде так, як ти кажеш.

А чоловіки нагорі розпаковували чемодани.

– Давно ти тут? – запитав Тед.

– Другий рік. Відколи почав вчитися. До речі, у мене є дещо цікаве. Підемо до мене.

– А…

– Та не переживай. Пані Марта закличе нас до столу не раніше сьомої. Зараз тільки п’ята.

– А, чорт! Я ж не перевів годинник. Зараз у мене лондонський час.

– Ти ще встигнеш помитися після польоту.

Кімната Андрія нічим особливим не відрізнялась від тієї, яку тільки що заселив Тед, тільки виглядала більш обжитою. Вся стіна була заставлена книжками на саморобних стелажах (в Америці важко дістати книжкові шафи). Поблизу протилежної стіни ліжко. На столику біля вікна стояв комп’ютер.

Між ліжком і столиком з кутка виглядав невеликий сейф.

– У тебе і не вкрадеш! – захоплено сказав Тед.

– Через те і придбав його, – відказав Годинка.

Тед підійшов до стелажів. Книги в основному стосувалися української історії й ідеології, але одну полицю займали книги про нагороди.

– Цікавишся фалеристикою?

– Так, це моє захоплення. Я знаю про ордени практично все. Дивись. – Андрій взяв в руки книгу у червоній палітурці. – Це нагороди колишнього Союзу. А це американські. А ці – українські.

– А самі ордени маєш? – запитав Тед.

– Я не збираю нагород. Вважаю, що це в деякій мірі аморально. Нагороди люди отримували за заслуги перед своєю вітчизною, за пролиту кров у війнах, тому купляти за гроші ордени у людей, які чомусь хочуть їх продати, я не можу. Тому я збираю лише книжки.

– А як же бути з Брежнєвим? Він все життя вів медалезбір і нахапав понад двісті нагород з півсвіту.

– Повір моєму досвіду, що такі як він своїх орденів не віддають.

Андрій підійшов до сейфа і набрав код. Двері відчинилися. Всередині сейф був на половину заповнений паперами. Взявши одну (синю) папку, Андрій закрив сейф.

– Я говорив тобі, що любитель таємниць. Особливо що стосується української історії. Якби ми розгадали все, то…

– То було б нецікаво жити, – перебив Андрія Тед. – Нехай вже краще дещо залишиться невідомим. Добре, що там у тебе?

– Таємниці.

– Які?

Андрій розв’язав папку. Всередині лежали копії деяких документів.

– Це я скопіював у бібліотеці Гарварду, – сказав Годинка. – Дивись. Ось цей документ.

Тед взяв у руки листок-копію. Це була надрукована на стрічці і наклеєна на якийсь інший листок телеграма. «Ваша світлість майно Кук взяти згодився Деркач».

– Що це? – запитав Тед.

– Таємниця, не розгадана й досі.

– Звідки телеграма?

– Невідомо.

– Кому?

– Також.

– Коли?

Андрій показав пальцем на дату у верхньому лівому куті: 25.05.1919.

– Тобі і карти в руки, – сказав, він ховаючи листок у папку. – Як бачиш, з вами я скоро стану орнітологом.

– Чому орнітологом? – здивувався Тед.

– Ти – стрепет, невідомий – деркач. Справжнє пташине царство.

Тед повернувся до дверей і побачив повішену на них мішень з трьома дротиками.

– Ти бавишся дартсом? – здивувався він.

– Осуджуєш?

– Ні, чому. Навпаки, навіть можу позмагатися з тобою.

Андрій підійшов до дверей, витягнув два дротика, один подав Теду.

– Я стріляю першим.

Він відійшов до сейфа і, прицілившись, метнув дротик.

– Дев’ятка! – радісно сказав Годинка. – Тепер ти.

Тед став на його місце. Майже не цілячись, викинув руку вперед. Дротик, легко засвистівши у повітрі, застряг у «десятці».

– Молодець! – вирвалось в Андрія. – Навчи мене так кидати. Якщо буде нагода, – додав він.

– Навчу, – пообіцяв Тед. – При на нагоді.

Двері відчинилися, і у проході появилась Мері.

– Ось ви де! – осудливо сказала вона. – А то я вас по всьому будинку шукаю!

– Мері, не сердьсь. Просто Андрій показував мені те, що у нього є, – виправдовувався Тед.

– Я не знаю, що у нього є, але стіл буде готовий за півгодини.

– Чому так рано? – здивувався Андрій. – Пані Марта раніше сьомої не вечеряє. Чому вона зраджує своєму розпорядку?

– Тому, що до неї приїхала улюблена внучата племінниця, – відповіла Мері й усміхнулась. – Через півгодини у вітальні. Добре?

– Добре, – сказав Андрій. – Тільки іншим разом перед тим як заходити сюди, стукай, будь ласка.

– Я гадала, – почервоніла дівчина, – що у цьому будинку ми відмовилися від формальностей.

– Ти неправильно нас зрозуміла, – заспокоїв її Тед. – Подивись на двері.

Мері закрила двері і побачила мішень.

– Що це означає? – запитала вона.

– Це означає, що якраз перед твоїм приходом ми вправлялися у киданні дротиків. – Тед підійшов до дівчини. – І оцей дротик кинув я. Як бачиш, він якраз на висоті твого милого носика.