Читать книгу Полювання на дрохв - Петро Лущик - Страница 5

Мирослав Яськів не лукавив, коли говорив про бідний архів об’єднання, принаймні тієї його частини, що стосувалася кінця дев’ятсот десятих років. Було зразу видно, що, на відміну від сорокових-п’ятдесятих, ця частина збиралася несистематично й випадково.

– Що конкретно тебе цікавить? – запитала Мері зранку наступного дня, коли вони зручно розмістилися за невеличким столом біля вікна, яке виходило на тиху вуличку. – Без конкретної мети ми блукатимемо у темноті навіть серед такого малого.

– Може, я спочатку розповім про ці події, а вже потім разом з тобою визначимо разом?!

Тед закурив.

– Десятого листопада вісімнадцятого року повітовий комісар Король оголосив мобілізацію чоловіків. Мій прадід став служити у польовій жандармерії. Разом з нею він дійшов до Києва літом дев’ятнадцятого і пережив «чотирикутник смерті» восени. Ось цей рік я і хочу описати. І не так мене цікавлять документи про захід України, як про схід.

– Чому?

– Про захід я знаю майже все.

– Що ж будемо будити історію, – сказала Мері. – Яким часом ти володієш?

– Днів десять. Максимум два тижні, – відповів Тед. – Лондон дороге місто. А у Даремі я найнявся в компанію по продажу автомобілів. Дещо підзароблю – і знову.

Дівчина нічого не відповіла, лише якось по-новому подивилася на Теда.

Робота у будь-якому архіві – не для нервових. Особливо, якщо ймовірність того, що знайдеш потрібне, невелика. Молоді люди повільно перегортали папку за папкою, уважно вчитуючись у давній подекуди вже вицвілий текст. Час від часу Тед чи Мері знаходили, як їм здавалося, щось варте уваги. Тоді вони обговорювали важливість знахідки і, або відправляли її у копіювальний апарат, або ж ставили на неї тавро безцінності, і документ повертався до папки, минаючи копіювання.

– До речі, – сказала дівчина, – як звали твого прадіда?

– Теодор, як і мене, – відповів Тед.

– Тоді дивись. – Мері протягнула йому через стіл пожовклий від часу листок.

Це був наказ, підписаний командуючим УГА генералом Грековим, про відзначення стрільця Теодора Стрепета за хоробрість у подіях восьмого червня під Чортковом.

– Мері, – тремтячим голосом сказав Тед, – ти чудо! Я зовсім не знав про цей наказ!

Він швидко поклав документ у копіювальний апарат і зробив декілька копій.

– Тепер, – говорив він, – я знаю, що ми на правильному шляху.

– Що сталося восьмого червня? – поцікавилася Мері.

– Генерал Греков організував несподіваний контрнаступ на польські війська. Він заледве не визволив Львів, але наступ затих сам по собі.

– І твій предок був там? До речі, що означає твоє прізвище? Стрепет. Це що?

– Хто, – уточнив Тед. – Так зветься птаха – різновид дрохв.

Знайдений документ зовсім розладнав роботу. Стрепет рішуче поскладав папери в папки.

– Все, досить. Принаймні, на сьогодні. Я запрошую тебе на екскурсію по Лондону.

– Мене? – здивувалася Мері. – Ти, що вперше в місті, запрошуєш мене, корінну лондонку?

– Я знаю, що кажу. А ти знаєш, що найменше про місто знають його мешканці?

– Що ж, – здалася Мері. – З чого почнемо?

– Для початку нанесемо візит її величності.

Букінгемський палац вже давно став тим місце Лондона, куди звідусіль стікалися ріки туристів. Подивитися через величезні ворота з британським гербом на зміну караулу, кинути декілька пенсів у басейн навколо пам’ятника Вікторії, сфотографуватися на фоні гігантських прапорів на алеї проти палацу, – ради цього варто було витратити час і гроші.

Тед і Мері поблукали площею перед огорожею палацу, зробили декілька знімків, потім Тед парком святого Іоанна повів дівчину до парламенту. Біг Бен якраз вибивав п’яту годину.

– У мене пропозиція, – сказав Тед. – Не будемо брати таксі. Пройдемося до готелю.

– Ти хоч знаєш, де він?

– Приблизно, – признався Тед. – Хоча можу тебе заспокоїти: у мене є план міста. Взяв його в салоні «Хітроу-Експреса».

– А ти передбачливий. Добре, куди іти?

– На Уайт-холл. До речі, десь тут повинна бути Даунінг-стріт. Ти не в курсі?

Мері знизила плечима.

– Ми в основній своїй масі аполітичні, – відповіла вона. – Я знаю, де розташований Міленіум-центр, а Даунінг-стріт…

– Ось! – вигукнув Тед. – Це підтвердження того, що я говорив: ви майже нічого не знаєте про свою столицю.

Суперечка розв’язалася через п’ять хвилин, коли на Уайт-холлі вони побачили заґратовану вулицю, яку охороняли двоє поліцейських. Даунінг-стріт. (Вулицю перекрили після того, як тут терористи підірвали бомбу.)

Переможно усміхнувшись, Тед повів Мері вгору. Проминувши декілька вулиць, вони вийшли на площу Піккаділлі. Під пам’ятником Еросу група на ударних інструментах видавала такий гуркіт, що його було чути, здавалося, на пів-Лондона.

Якби Тед і Мері не були так захоплені виступом музикантів, то вони, напевне, помітили серед натовпу глядачів молодого чоловіка у неяскравій тенісці. Саме він на їхнє прохання фотографував обох на фоні Букінгемського палацу. Саме він супроводжував їх до споруди парламенту. Тепер він наздогнав їх на Піккаділлі і, судячи з усього, не мав наміру відпускати з поля зору.

Від площі Піккаділлі до «Норфолк Тауер Готелю» було порівняно недалеко. Принаймні навіть Мері знала дорогу.

В номері Мері критично оглянула обстановку і залишилася задоволеною.

– Досить мило! – відзначила вона.

– Це не моя заслуга, – сказав Тед, запрошуючи дівчину сісти. – Тут я лише другий день і не встиг нічого переробити. Між іншим, як ти на те, щоб перекусити?

– Ой, боюся, що ні. Я взагалі мало їм.

– Тоді кави?

– На ніч? – здивувалася Мері.

– Так, на ніч. Якщо, звичайно, ти залишишся.

І вона залишилася.