Читать книгу Полювання на дрохв - Петро Лущик - Страница 4

Стрепет, посадивши нову знайому на таксі, повернувся до себе в готель. Було вже темно. Зайшовши в номер, зразу ж включив телевізор (звичка, вироблена роками). Хотілося курити, але не знати, чи можна це робити тут в номері. А то вийде, як колись в Даремі він, не знаючи правил внутрішнього розпорядку, закурив в кімнаті. Спрацювала сигналізація, і до будинку примчала пожежна машина. Потім прийшлося виправдовуватися.

Добре, витримає і без курива. Тед набрав у чайник води, включив. Подумавши, вирішив приготовити чаю, а не кави. Ніч все таки!

Теду дуже подобалися англійські готелі, де в номерах стоять чайники, набір пакетиків чаю чи кави й печиво. І чому такого немає у наших готелях?

Вода закипіла. Чай «Ліптон» чудово його підбадьорив, хоч причин бути сумним і не знайшлося. Ні, сьогоднішній день можна назвати вдалим. По-перше, він видався довгим і багатим подіями. Почався цей день, двадцять четверте червня, о п’ятій годині ранку в місті Дарем. Потім дорога до Ньюкасла, політ до Лондона, зустріч з Мирославом Яськівим. І, по-друге, найголовніше, зустріч з Мері. Дивна, все таки, ця штука – життя. Ще сьогодні зранку, та що там, ще дві години тому він і гадки не мав, що зустрінеться з такою чарівною дівчиною, яка неначе зійшла з обкладинки журналу. Цікаво, яке у неї волосся? Невже природний колір? Він, в усякому разі, ще не зустрічав такий насичений жовтий колір.

Тед Стрепет розвалився на ліжку. По телевізору показували фільм з участю Кетрін Зета-Джонс. Тед не вникав у його зміст. Він поринув у спогади. Раптом згадалися події, які і привели його сюди, у цей готель.

А все почалося за тисячі кілометрів звідси три роки тому. Він, дев’ятнадцятирічний студент економічного факультету Федя Стрепет (чи Федя Дрохва, як його кликали поза очі, а бувало і в очі друзі-однокурсники), закінчував другий курс. Це був той курс, коли студенти ще могли говорити: «А якщо відрахують?».

В неділю наприкінці травня, коли семестр закінчувався і всі старання студентів були направлені на те, щоб ліквідувати «хвости» (про екзамени не йшлося, для цього вистачить останньої ночі), вони, група студентів, пішли на дискотеку в клуб «Романтик». Розслабилися вони, звичайно, по повній програмі. В основному вони трималися втрьох: він, Федя Стрепет, Васько Гайдук на прізвисько Опришко і Сергій Соколовський або Сірий Орел. Звичайні жителі трьохмісної кімнати гуртожитку. Серед них лише Федя не був чимось визначним. Батьки Гайдука працювали в адміністрації, а Сергій взагалі приїхав з іншого обласного центру, де його батько тримав фірму типу «Купи-продай». Батьки Феді жили у селі і своєю працею на землі заробляли на його навчання.

Але різниця у їх становищі зовсім не перешкоджала їхній дружбі. Кожен користав з інших. Батьки Васька відремонтували кімнату, Сірий Орел її обставив, і всі разом вечорами їли свіжину й фрукти, привезені Стрепетом з села.

По своїй природі Федя був сором’язливий і спокійний – типовий флегматик, чого не скажеш про Сергія чи холерика Васька. Але саме Стрепет користувався успіхом у дівчат. Поступово він зумів переробити себе і позбутися сором’язливості.

І в цей день (чи ніч, хто його знає, адже повернулися в гуртожиток вже під ранок) Федя проводжав до сусіднього гуртожитку першокурсницю з біологічного факультету Тому, низеньку дівчину, яка смішно піднімалася на пальцях, щоб його поцілувати.

Повернувся в гуртожиток вже в шостій ранку. Хлопці, які прийшли з дискотеки раніше, солодко похропували на ліжках. Заздрісно подивившись на них, Тед тим не менше не став лягати зразу. Він змусив себе спочатку поголитися, а потім вже завалився спати.

Будильник, здавалося, задзвенів одразу ж. Федя відкрив неслухняні очі, побачив хлопців, які одягалися, потім заснув знову. Приснився йому дощ. Він був настільки реальний, що Федя прокинувся знову.

Над ним стояв Сергій і поливав його водою з чайника.

– Що ти робиш? – зірвався Федя.

– Вставайте, ваша величність! – урочисто сказав Сергій. – Вас чекають великі справи!

– Які справи? – не зрозумів Стрепет.

– Перша пара по маркетингу. Тема лекції «Що таке маркетинг і як з ним боротися».

– Ти здурів?

– Це ти здурів, – відповів Сергій. – До початку пари сорок п’ять хвилин.

– О чорт!

Федя зірвався з ліжка, скочив у штани і побіг до умивальника. Сергій кинув йому навздогін:

– Вибирай: або бізнес або жінки. Принаймні, неофіційні.

На пару вони все таки встигли. Самого професора не було. Що ж, начальство не запізнюється, а затримується, тим більше, якщо воно сам декан.

Замість нього у дверях появилася його секретарка.

– Федір Стрепет є? – запитала вона.

Федя підвівся.

– До декана! Негайно!

Гублячись у здогадках, Стрепет вийшов з-за лави.

– Що ти вчора натворив? – поцікавився Васько.

– Не знаю, – признався Федя. – Все було в рамках дозволеного.

Він ішов за секретаркою і в думках перебирав всі випадки. Нічого такого, за що могли розстріляти. А, зрештою, чого думати? Зараз і так дізнається, тим більше, що вже прийшли.

– Дозвольте? Звали?

Федя Стрепет прочинив двері.

– Так, заходьте, – сказав декан. – Зачиніть за собою двері.

Він подав Феді руку. Це Стрепета заспокоїло: тому, кого мають звільняти, руку не тиснули б.

– Сідайте.

Коли Федя сів, декан запитав:

– Ви знаєте, чому я вас викликав до себе?

– Чесно кажучи, ні, – признався Стрепет.

– Справа ось у чому. У нас з англійськими колегами підписано договір про співпрацю.

Федя Стрепет кивнув головою – він про це знав.

– Одним з пунктів договору, – продовжував декан, – є домовленість про обмін викладачами й студентами. Вас, як одного з кращих наших студентів, ми хочемо відправити на навчання в Англію. Що ви на це скажете?

Федя нічого не міг сказати. Йому просто відібрало мову.

Декан усміхнувся.

– Я бачу, зараз даремно питати вас, чи володієте ви англійською мовою. Ви й українську забули.

– Та чому ж, – нарешті знайшовся Стрепет. – Розмовляю, тільки моя англійська кульгає академізмом.

– Тобто? – не зрозумів декан.

– Це не розмовна, а літературна мова. Не знаю, чи зможу вільно розмовляти з англійцями.

– От зараз можете це перевірити. Про вас ми вже думали давно, тому дали ваші дані представникові Даремського університету. Вона чекає вас в «Ґранд-готелі».

– Вона?

– Так, це жінка. Джулія МакКерн. Якщо ви згодні з нашим вибором, можете зараз же піти до неї. П’ятсот третій номер.

– Зараз? – Федя з жалем подивився на свій одяг.

– Не звертайте на це уваги, – заспокоїв його декан. – Пані Джулія сама крутиться серед студентів, тому не надає зовнішньому вигляду великої уваги.

– А мене хоч в готель пустять у такому одязі?

– Попробуйте. Якщо не вийде, прийдіть до мене, щось придумаємо.

Від економічного факультету до «Ґранд-готелю» було недалеко – досить лише перейти проспект. Скільки Федя жив у Львові, жодного разу не переступав поріг цього престижного закладу. Тому з таким трепетом він відкрив двері готелю. До нього підійшов молодий чоловік і поцікавився метою його приходу.

– Мене чекає Джулія МакКерн, – відповів Стрепет.

Той критично оглянув його.

– П’ятсот третій номер, – сказав він і показав на ліфт.

Федя піднявся ліфтом, оббитим зсередини квітчастою тканиною, на п’ятий поверх. Знайшов двері з потрібною цифрою. Постукав.

Майже зразу ж вони відчинилися, і Стрепет побачив досить високу жінку років п’ятдесят. Її темно-русяве волосся було коротко підстрижене. На ній було голубе довге плаття з глибоким декольте.

– Ви до мене? – милозвучно запитала вона.

– Так. Мене звати Федір Стрепет, – добираючи слова, відповів хлопець. – Я на рахунок обміну студентами.

– О так, – зраділа англійка. – Прошу зайти.

Так Стрепет зайшов в номер Джулії МакКерн. Вона запропонувала йому крісло під вікном, з якого відкривався вид на його факультет. Невже на його колишній факультет?

– Мене звати Джулія МакКерн, – сказала вона. – Я є викладачем школи бізнесу Даремського університету. Ви – Федір? Пробачте, але ваше ім’я мені досить важко вимовити. Яке ім’я у нас є відповідним вашому?

– Теодор, – подумавши, сказав Федя.

– Чудово. Так я вас зватиму. Теодор або просто Тед. Ви не проти?

– Та чого ж.

– А мене звіть просто Джулія. Згода?

– Так… Джулія.

МакКерн запитала:

– Вип’єте зі мною?

Вона показала на пляшку червоного вина. Федя невиразно щось промугикав. Джулія прийняла це за згоду. Вона налила два бокали. Один подала гостю.

– Чіз!

Після випитого Джулія МакКерн продовжувала:

– То ви згодні поїхати в Дарем! Вчитися прийдеться чотири роки. Вчитися важко. Можливо прийдеться підробляти. Зате диплом відкриє перед вами двері офісів великих фірм.

Відтоді минуло три роки. Було все: і радощі, і розчарування. Справа доходила до того, що через півроку Федя навіть хотів повертатися додому. Але все минулося. Зараз він впевнено стоїть на ногах. Ще рік – і перед ним дійсно відкриються двері офісів. А якщо вийде те, ради чого він приїхав в Лондон, то життя взагалі переміниться.