Читать книгу Полювання на дрохв - Петро Лущик - Страница 14

Дорога весело бігла під колеса і залишилася позаду. Машин на автостраді майже не було, тому Тед Стрепет дозволив собі розслабитися. Стрілка спідометра не опускалася нижче позначки 70. Сонце сліпило справа, і Тед подякував Андрієві за затемнені вікна автомобіля.

Щойно він минув Покіпсі – невеличке містечко, не більше півтора десятка тисяч жителів. Як в інших містах, люди або вже святкували, або готувалися до святкування. Що ж, якщо у людей все гаразд, то, думав Тед, можна дозволити собі таку розкіш: посвяткувати на свята. Йому згадалися рідні пенати, коли в селі завжди була робота – на свята і в будні, літом і зимою, й лише неділя іноді приносила відносний відпочинок.

А зараз він у такій ситуації, що будь-яке не те що святкування, не те що відпочинок, а просто розслаблення недопустиме. Двоє трупів. Мері в заручниках. Що з нею буде? І що буде з ним самим? І найголовніше, хто? Хто стоїть за цим всім? Судячи з того, як він легко відірвався від них, це не професіонали. Ті просто не дали б йому такої можливості. Мафія? Яка? Місцева? Російська чи своя? Погана організація. Ніхто не знає про його пошуки. А ось і ні, заперечив собі Стрепет. Знав хтось. Але хто?

Він прогнав у пам’яті всі свої контакти за останні місяці. Жодним словом чи жестом Тед не виказав нікому, що мав намір цього літа нарешті почати пошуки невідомого скарбу. Раніше не варто і згадувати – три роки він був повністю поглинений навчанням, тому навіть не згадував про нього. Навіть дома, куди він приїжджав минулого літа, батько не цікавився його справами – просто забавний ребус, не більше.

Але за ним слідкували. Може, навіть з Лондона. Він же не перевірявся! Хто ж цікавитиметься архівним щуром, який раптом чомусь вирішив покопатися в історії невідомої більшості британців країни.

(Теда дуже нервувала та необізнаність британців, що межувала з непристойністю. Вони, наприклад, не знали про Україну нічого. Абсолютно. Вони навіть не знали, що існує така країна. Один шкільний адміністратор на якійсь вечірці довго розпитував Теда, звідки він. Україна не справила на нього ніякого враження. Тоді Тед вдався до прийому, який ніколи його не підводив. «А про Чорнобиль ви чули?» – запитав він. «О так! – зрадів адміністратор. – Ми навіть збирали допомогу, але де він знаходиться – не знаю!»)

Британці тут ні при чому. Тоді й американці відпадають: вони ж приїхали в Штати після Лондона!

На чолі виступив піт. Те, до чого він дійшов, зовсім йому не сподобалося. Невже йому протистоїть російська, а швидше всього, українська мафія? Вона викликала жах навіть у добропорядних сицилійських мафіозі.

Ні, заспокоїв себе Тед. Ті не церемонилися б. Петлю на шию – і всі таємниці всесвіту у них. Правда, потім ця ж петля відправить його без пересадки на той світ. Ні, це не мафія. Просто вискочки, які якимось чином дізналися про те, чого знати не повинні. Вони ж залишилися невідомими. Ні хто вони, ні скільки їх, Тед не знав.

Щит справа повідомляв, що його вітає місто Кінгстон. Дещо далі на обочині стояв юнак з рюкзаком біля ніг і тримав в руках великий картон з написом «В Монреаль». Звичайний автотурист, яких багато стоять обабіч американських доріг. Тед знав пересторогу не брати хічхайкерів, тих, хто голосує, особливо це посилилося після відповідного фільму. Але вигляд патлатого подорожнього – типового хіпі – чомусь викликав довіру, і Тед зупинився. Дав задній хід.

– До Монреалю не обіцяю, – сказав він через вікно, – але через кордон перевезу.

– Оце супер! – зрадів хіпі.

Він відкрив задні двері, кинув на сидінні рюкзак і картон, сам сів поруч Теда.

– Затягніть пояс, – нагадав Тед. – Мені проблеми з поліцією не потрібні.

– Без проблем.

Пасажир був досить високий, у темно-синьому джинсовому костюмі не першої свіжості. Довге жирне волосся було зачеплене на потилиці гумкою. У лівому повернутому до Теда вусі красувалася сережка. Рідка борідка робила його схожим на молодого цапка.

– Куди їдемо? – запитав Тед.

– Тікаємо додому, – відповів попутник. – Мене доконало ваше свято і підготовка до нього. I’m sorry, я не хотів вас образити.

– А ви і не образили моїх патріотичних почуттів, – заспокоїв його Стрепет. – Я не американець.

– А хто?

– Україна.

– О! Я знаю про Україну. Мої добрі сусіди є українцями, і я не зустрічав приємніших людей.

– Дуже приємно чути. Як звати?

– Клод Шеньє.

– Француз?

– Нащадок. Мої предки колись втекли разом з гугенотами із Франції сюди, але це даремно: я ні католик, ні протестант.

– Що ти робив в Штатах?

– Вчуся в Йєльському університеті. Ось повертаюся до батьків в Монреаль. А ти?

– Шукаю викрадачів дівчини.

– Та ну?

Клод якось безпорадно похлопав себе по кишенях, дістав пачку «Вінстона», запропонував Теду.

– Вчора я кинув палити, – пояснив той.

Шеньє закурив.

– Коли це сталося?

– Вчора.

– Хто?

– Якби я знав, Клоде, то не їхав би в Канаду у день незалежності сусідньої країни.

– А чому Канада?

Тед Стрепет розумів, що Клод, випадковий пасажир, не може ні допомогти йому, ні зашкодити. Просто йому потрібно було виговоритися – більше несила тримати у собі всі свої біди й таємниці. Пропускаючи деякі факти і події, Стрепет взагалі то досить об’єктивно описав свій стан. Клода Шеньє він не боявся – типовий хіпі, зациклений у своєму вузькому колі, – не представляв ніякої небезпеки. Після кордону їхні шляхи розійдуться, і вони ніколи не зустрінуться знову. Але Тед помилився: подальші події підтвердили це. Клод Шеньє уважно вислухав його, потім сказав:

– Супер! Особливо у визначенні їхнього лігва. А знаєш, я знаю околиці Сент-Франсіс. Ми з друзями їздимо кожного літа на озеро.

Він задумався. Тед тим часом під’їхав до автомобільної заправки. Робітник залив йому повний бак бензину. Тед розплатився.

«Вольво» виїхав на трасу, і тоді канадець заговорив знову:

– Я тобі допоможу.

Тед підвів брови.

– Ні, справді. Ти допоміг мені, я допоможу тобі. Так, здається, вчить Біблія.

– У тебе негаразд зі Святим письмом, – відказав Тед. – Християнство вчить допомагати не лише своїм друзям. В Євангелії від Матвія сказано: «Любіть ворогів своїх». Ох, даремно ти не послухав своїх гугенотів!

– А, чорт з ними! Тепер наша справа точно знайти, де вони перебувають. Ти знаєш, де я вчуся?

– У Йєльському університеті. Сам говорив.

– Так, але моя спеціальність – електроніка. І для мене немає проблеми визначити місцезнаходження будь-якого мобільного телефону. З точністю до милі.

Тед подивився на Клода.

– Як?

– Це досить складно пояснювати, але для тебе важливим є те, що я можу це зробити. Правда, для цього потрібна апаратура.

– Ну-у!

– Апаратура у мене вдома. В Монреалі. Крім того, ти сам не справишся. Ти ж не знаєш, скільки їх!?

– Не знаю. Один розмовляв зі мною по телефону, двоє були в машині. Гадаю, що в Штатах їх більше не залишилося. Ну і в Канаді не більше. Шість-сім. На більше я не розраховую.

– А ти один, – нагадав Шеньє. – На нашій території я зроблю один дзвінок.