Читать книгу Полювання на дрохв - Петро Лущик - Страница 16

– Ну, хлопче, ти даєш! – вигукнув Боб. – На грані фолу.

– А з ними інакше і не можна.

– Ми маємо тридцять годин, – нагадав Клод.

– Де цей будинок? – Тед показав на монітор.

– Ми знаємо, де це. Поблизу озера. Це кемпінг Денні Берера. Тепер вони у наших руках.

До протягнув Теду банку з пивом.

– Підкріпися.

Стрепет відкрив пиво. Інші зробили те саме.

– Що це таке? – запитав Тед, звернувшись до Клода. – Як це ти зробив?

– Вирахував, звідки дзвонили? – перепитав Клод. – Використав американський військовий супутник-розвідник.

– ???

– Не дивуйся. Треба лише зламати код, а решта вже не проблема.

– А як же військове відомство?

– Та не переживай ти! Нічого з ними не станеться! Не збідніють. Так половина хакерів поступає.

Тед сидів серед людей, з якими познайомився лише сьогодні, і думав, що йому знову пощастило. Ця четвірка, яка неначе зійшла з архівних кадрів шістдесятих років і яка всім своїм виглядом кидала виклик «добропорядному» суспільству, виявилася напрочуд хорошою дружною командою. Вони не роздумуючи згодилися допомогти мимовільному знайомому. Хоча ні. Вони все продумали. Ось яка організація! Навіть військовий супутник підключили! Цікаво, якої важливої інформації не дорахувалися військові США?

Ця думка його розвеселила, і він усміхнувся. Життя знову давало йому шанс.

– Що будемо робити? – запитав Клод. – За тридцять годин ми повинні підготуватися і бути вже на озері.

– Оце і будемо робити, – сказав Боб. – Ми маємо дві машини. Ми втрьох на джипі і ти з Тедом на «вольво». Кожен бере зброю. Ти маєш? – звернувся він до Стрепета.

Замість відповіді Тед вийняв з кишені пістолет.

– Зійде, – похвалив Боб. – До речі, Теде, ти так одягаєшся, що від тебе аж верне.

– А що таке? – Тед критично оглянув себе. – Мені здається – хороший костюм. Майже новий.

– В тому то і справа, що новий. Добре, сьогодні зранку зробимо з тебе людину.

Вони просиділи всю ніч, обговорюючи деталі майбутньої операції. Кожен отримав своє завдання, хоча всі виконували єдину роль: прикривали Теда.

Зранку Ренді з До потягнули Теда по місту. В обід він повернувся в будинок Клода зовсім невпізнаним. На голові стирчав короткий «їжак». Пристойний костюм змінився клітчатою сорочкою і новими джинсами. Великі дзеркальні окуляри довершували маскування.

– Нормальний прикид! – похвалив Клод.

– Ага, – іронічно відказав Тед. – Не вийшло з мене хіпі, то перетворився у панка.

Клод скривився.

– Ніколи не згадуй у нашій присутності цих недостойних творінь природи. Запам’ятай. Панки ніколи тобі не допоможуть, навіть якщо ти дуже попросиш.

– А панкам я ніколи б не зупинився. Де хлопці?

– Прийдуть під вечір. Зараз можеш відпочити.

– А встигнемо?

– Не хвилюйся, – заспокоїв Клод. – Нам не варто виїжджати раніше. Ми знаємо навколо Сент-Франсіс кожен пеньок. Проїдемо з погашеними фарами – не заблудимось. А світитися серед білого дня, сам розумієш.

Тед розвалився на дивані.

– Клоде, чому ви мені допомагаєте? – запитав він. – Я ж вам абсолютно чужий! Ти мені нічим не зобов’язаний! Те, що я підвіз тебе, не пояснення. Не зробив би я, ти поїхав би з кимсь іншим.

– Не поїхав. Я стояв на узбіччі дві години, – злобно сказав Клод. – І жодна сволота не зупинилася. Я не хотів, щоб мене підвезли до самого Монреалю. Це було вершиною бажань. Ну декілька миль хоча б. Ні, у них свято. Добропорядні глави сімейств їхали зі своїми чадами на відпочинок. Що їм було до нещасного патлатого боя?! Ще вимаже салон машини. І я дав собі слово, що допоможу будь-кому, хто зупиниться поблизу мене, щоб він не попросив. Доля послала тебе.

– Навіть у такій справі? Згадай, за цими відморозками подвійне вбивство.

– Ми виступаємо за чисте довкілля. В душі ми «зелені». І нам здається, що довкілля буде значно чистіше, коли ми позбавимо його цих, як ти назвав, відморозків. Хто це? Твої співвітчизники?

– Швидше за все. Я відчуваю інтонацію. Говорить один і той самий. І в Нью-Йорку, і тут. Напевне, ніхто більше з них не володіє англійською.

– Або не хоче, щоб ти його впізнав, – добавив Клод.

– Ти гадаєш, це хтось знайомий?

– Чекати залишилося недовго.

Біля шостої під’їхав джип Боба. Зовні виглядало, що група молодих людей зібралася на полювання. Почасти так і було, тільки звір був особливий. Про це, зрештою, свідчила і зброя. Рушниці – в основному дробовики – призначалися для полювання на великого звіра. Патрони були дванадцятого калібру, марки «Ремінгтон-Експрес», заряджені дробинками № 2, найбільшими, які можливі.

Все заднє сидіння було завалене рюкзаками, якимись ящиками й одягом. Туди ж перекочував і ноутбук Клода, тому До перебрався у «вольво» Теда. Боб вивів джип на дорогу і першим поїхав на схід. Тед з Клодом і До на задньому сидінні рушили за ним.

Навіть на автостраді відчувалася різниця між Канадою і Штатами, ні, не якістю доріг – слава Богу, з цим було все гаразд. Майже повна відсутність машин на автостраді – ось що вразило Теда, і було дещо незвичним. Англія, а тим більше східна Америка аж кишіли автомобілями, а величезна тридцятимільйонна Канада задовольнялася поодинокими машинами на дорогах.

– Це ще нічого, – сказав Клод. – Поїхав би ти миль так триста на північ, то крім білих ведмедів і ескімосів, не те що машин, нічого не побачиш.

– Цього ще не вистачало! Хоч не хоч, приходиться дякувати нашим невідомим «друзям», що вони не білі ведмеді.

До на задньому сидінні задоволено хихикнув.