Читать книгу Полювання на дрохв - Петро Лущик - Страница 6

В кінці третього дня роботи Мері сказала Стрепету, що їх сьогодні чекає дома її дід Мирослав.

– Він хоче розпитати про нашу роботу.

– Він живе з вами? – запитав Тед.

– Ні, окремо. Навіть я вже не живу з батьками. До того ж, я частіше буваю дома у дідуся, аніж у батьків. Особливо після того, як померла бабуся.

– Що ж, – згодився Тед. – Нанесемо візит ввічливості старій людині. Правда, я не одягнений для вечірнього візиту.

– Пусте. Дід не придає ніякого значення таким дрібницям.

Будинок Мирослава Яськіва стояв на околиці Лондона і потопав у зелені, як, зрештою, всі інші будинки. Господар будинку зустрів внучку з гостем радісно, не приховуючи своїх почуттів. Він провів їх у невелику кімнату. Великий стіл займав, здавалося, чверть кімнати. Тед кинув погляд на пляшки, банки і запитливо подивився на господаря.

– Старався створити невимушену обстановку, – пояснив Мирослав Яськів. – Прошу сідати.

– Ви, пане Яськів, остаточно стали англійцем, – сказав Тед, вмощуючись на зручному дивані.

– Я тут, Теодоре, вже майже шістдесят років. Можете підрахувати, скільки я прожив на батьківщині. Я мусив стати англійцем, інакше не вижив би тут.

Мирослав Яськів сів навпроти Теда.

– Що будете пити? Марійку я не питаю. Онучко, твоє червоне вино чекає тебе.

– Дякую, діду!

Мері налила собі «Кабарне» і запитливо подивилася на Теда.

– Якщо можна, я собі наллю пива. Я став затятим пивоманом.

Стрепет маленькими ковтками попивав «Хайнекер», одночасно оглядаючи кімнату. У протилежному до дверей кутку висів військовий однострій. На френчі блистіли медалі.

– Ваші? – кивнув головою на нагороди.

– Мої, – гордо відповів Мирослав Яськів. – Прошу підійти зі мною.

З пінтою пива Тед в супроводі господаря підійшов до стіни. На зелено-сірому піджаку висіли дві невеликі нагороди і три більшого розміру.

– Ось, Теодоре, це бронзовий хрест за заслуги і бронзовий хрест бойової заслуги. Їх мені вручили у сорокових за участь у боях.

– А ці?

– А ці три встановила Президія нашої головної управи. Ось медаля за довголітню працю. А це два хрести заслуги – бронзовий і срібний. Мені їх особисто вручив наш голова доктор Святослав Фостун.

– А хіба…

– Ні, я не голова. Доктор Фостун зараз прихворів, тому я його заміщаю. Тимчасово.

Тед Стрепет повернув голову, щоб зробити докір дівчині, але Мері кудись зникла. З кухні долинав характерний стукіт.

– До речі, Теодоре, як ваші успіхи? Марійка мені дещо розповіла про ваші пошуки, і все ж…

– Боюся, що тут ми переглянули все. Великою знахідкою я вважаю знайдений Мері наказ про мого прадіда, підписаний генералом Грековим.

– За бої під Чортковом?

– Так. На цьому, власне, наші знахідки закінчуються. Напевне, ми витягли звідси все.

– А що далі? – Мирослав Яськів взяв Теда під руку і повів до столика. – А чи не пошукати вам щастя в Единбурзі? Тамтешній архів, правда, в основному на руках. Я можу порекомендувати вас моїм друзям в Шотландії.

Стрепет усміхнувся.

– Це вони порекомендували мені вас. З них я і почав. Від Дарема до Единбурга не більше сотні миль.

– Тоді тобі єдина дорога – в Нью-Йорк! – почувся голос Мері.

Вона появилася у дверях з великим тортом в руках.

– Я вже думав про це, – відповів Тед, роблячи на столику місце.

Мері поклала торт і запитала:

– Каву чи чай? Тебе, діду, я не питаю. Чай – твоя пристрасть.

– Каву.

Мері знову зникла.

– Я вже думав про це, – повторив Тед. – І, напевне, так і зроблю. Тільки не тепер.

– Чому? – здивувався Яськів.

– Зараз я мушу повернутися в Дарем і заробити трохи грошей на поїздку до Америки. За рік, гадаю, впораюся.

– Так не піде, – відказав господар. – Я вже, як ти помітив, самотня стара людина. Скільки мені вже залишилося?! Тому я прошу прийняти від мене потрібну тобі суму, щоб вистачило на поїздку.

– Ні, – рішуче відповів Тед. – Я не можу так зловживати вашою добротою, пане Яськів.

– Зрозумій, хлопче, – зовсім не помітивши, що перейшов на ти, продовжував господар. – Я знаю, що кажу. Я хоч і старий, але не сліпий. Тому чудово бачу ваші з Марійкою стосунки. Бачу, що ти їй не байдужий. До того ж я тебе самого не відпущу. Марійка поїде разом з тобою. Якщо, звичайно, ти не проти.

– Ні, я не проти, – сказав Тед, – але…

– Якщо не проти… – На цей раз Мері появилася з підносом, на якому парували дві кави й чай. – Якщо ти не проти, то розмову на цьому закінчимо. Завтра можемо відлітати.

– О, не так швидко, – зупинив її Тед. – Не забувай, що мені потрібно ще відкрити в американському посольстві візу. А це не так легко зробити.

– Тоді завтра поїдемо в американську амбасаду.

Після вечері Мері посадила Теда у дідову машину і відвезла його в готель. Одночасно з ними з – за рогу протилежної вулиці виїхав невеликий фургон і попрямував за ними. З фургона був зроблений дзвінок. В районі Кілбарн задзвонив телефон.

– Вони збираються в Нью-Йорк. Завтра будуть в посольстві.

– Зробіть все, щоб разом з Стрепетом візи отримали і ми.

На тому кінці поклали трубку.

В готелі на Стрепета чекав лист з Дарема. Не піднімаючись у номер, Тед вмостився у кріслі бару справа і розірвав конверт. Мері уважно дивилася на нього. Всередині виявився ще один конверт. Очі Стрепета засвітилися.

– З дому! – сказав він.

Похапцем відкрив другий конверт. На коліна випав складений учетверо листок.

«Дорогий Федю!

Кожен раз, отримуючи твій лист, ми з татом радіємо й дякуємо Богові за нього. Ми неначе розмовляємо з тобою, неначе ти нікуди не від’їжджав. От і минулий лист також приніс нам радість, лише дещо засмутило нас те, що ти не можеш приїхати на канікули. Вишня, яку ти посадив, скоро буде червона. Вона не дочекається тебе. Але якщо ти сказав, що не приїдеш на літо, то, значить, не можеш. Ми розуміємо, що прилетіти додому багато коштує.

Федю! З нашого села багато людей виїхало за кордон на роботу. Навіть поїхав твій друг Микола. В Португалію. Всім селом збирали йому гроші на дорогу. Ми також дали. Хто знає, може десь зустрінетесь.

Сестра Оксана вже закінчила другий курс і канікули пробуде вдома.

Ти пиши нам. Не забувай.

Мама і тато.»

Тед підвів очі.

– Ти не уявляєш, що для мене значать листи з дому, – сказав він.

– Не уявляю, – призналася Мері. – У нас не має такої прив’язаності до батьків. Я більше англійка, ніж українка.

– Зайдемо до мене, – запропонував Тед.

– Не тепер. Вже темніє, а додому їхати далеко. Давай поговоримо тут.

– Добре, тільки замовлю щось.

– Не треба. Після дідового частування я не їстиму до завтрашнього вечора, – усміхнулася дівчина. – Просто так.

– Згоден. Де ми житимемо в Нью-Йорку?

– В передмісті живе сестра моєї бабці. Нікого у неї немає. Вона зрадіє, коли я приїду до неї.

– А я? Як вона сприйме мене?

– Якщо ти приїдеш зі мною, то буде все в порядку.

– А потім?

– Найперше, в публічну бібліотеку. Там зібрані матеріали з усього світу. Не виключено, що ми знайдемо щось, варте уваги.

– Це перше. А далі?

– Моя бабуся має зв’язки з тамтешніми українськими організаціями. Не знайдемо в публічці, пошукаємо щастя там.

– Мері, ти знахідка!

– Я знаю, – згодилася Мері. – Добре, зустрінемось завтра тут же.