Читать книгу Вірші з поду (збірник) - Петро Мідянка - Страница 21

Невже це маски – листя й павутиння?

Літературний Ужгород – німий…

Непомічена майне пора осіння:

Знесе до річки чорторий!

Й тоді дощам привілля та потіха,

Тоді поетам грітись біля кав.

Сумний вершок волоського горіха,

В Невицькім лісі гойкає зуав.

Що чинять села? Не прядуть. Не шиють!

Маржину напувають і квити.

Й по селах тих якось поети жиють,

Не відцуравшись туги й самоти.

Покірно гній вони вносять зі стайні

У яворовій пишній маяті?!

Поети в центрі. Ні, вони не крайні,

Ні при буденщині. При гойнім спожитті.

Най хтось ховає в муфточку каштанчик,

Хай європейський варош там живий.

Тут маскарад, осінній балаганчик.

Й парчі не клапоть, а цілий сувій.

Дощів і мряки теж цілі сувої,

Листок пожухлий тих окружеля,

Над гонором нетанучої хвої.

Любімо гори. Рідна ця земля.