Читать книгу Вірші з поду (збірник) - Петро Мідянка - Страница 7

Верболіз одцвітав, потім річка міліла

І була вже не річка – тривожний потік.

Але хвиля його цілу ніч гоготіла,

Вдавалась до марних дитячих потіх.

І вже парост буяв та буянив доволі,

І мамине прало намулом знесло.

Верболіз корчували – зосталося голе

Залізняччя-каміння. Розросталось село.

Будувались ровесники. І кричали їх діти

До дитячих, щасливих, розчулених сліз.

А на луки гуртом позбирались палити

Почикрижений, в квіті наш верболіз.

Ще втішалася хвиля: не має загати,

У річищі бились марени й слижі…

Не було куди рибі тепер заховатись,

Але річка текла без упину й межі…