Читать книгу Моя антологія світового сонета - Віктор Гриценко - Страница 15

Де ангелу земному фарби взяти,

щоб красоту створити неземну?

Напевно, мав за будь-яку ціну

на небі – в Царстві Божім – побувати.

Як промінь сонця – локон, пишні шати -

немов Вселенську змалював весну.

Де бачив він таку красу ясну,

що горні духи важать на карати?

Божественну, але по-людськи щиру

зобразив посмішку – як символ миру,

в зорі узявши колір для ланіт…

Дерзнув він Рай на землю опустити,

тож буде він довіку знаменитим,

допоки існуватиме цей світ…

Пора! Вже зоряниця над полями

рожеві підганяє табуни.

Не треба, Лілла, сліз! А лиш зітхни -

зітхання стануть нашими гінцями.

Як, крадучись таємними путями,

Алфей[4] не ждав побачень до весни,

так наша думка зрине з глибини,

а шлях любові вказано серцями.

Зірниці дві палають угорі -

і промінь дружби шле зоря зорі,

хоча не стрітись їм на небосхилі.

Над нами пташка тьохкає в гіллі -

дерев коріння, мо’, сплелись в землі,

яка всі тайни зберігати в силі…