Читать книгу Моя антологія світового сонета - Віктор Гриценко - Страница 7

Хай почестей шукають невгомонні -

палаців, храмів, сяйва позолот

і тих скарбів, що завдають гризот,

від котрих тисячі ночей безсонні…

Казкові квіти квітнуть в оболоні,

пташиний щебет, веселун-рапсод,

в холодній мураві дзюрчання вод,

Мадонни образ на святій іконі,

а в нетрях лісу, у громадді гір -

дріада злякана і швидконогий звір,

печери, що не знали днини…

Повсюди бачу тільки погляд твій,

яким я любувавсь в полоні мрій,

та до якого не знайду стежини.

Не витерплю повік яскраве світло,

яке так сяє на її чолі.

Очам, що звикли кліпати в імлі,

дивитись легше на кипляче срібло.

Хоч глузд підкаже – це дитя розквітло,

немов праобраз Раю на землі.

Тому-то нам, так зашкарублим в злі,

це – засторога щось вчинити підло.

Ні, не для пристрастей ця яснина:

як милість вища, як величний дар,

Всевишнім послана на грішну землю.

Всім душам благодать несе вона,

лише свою від решти відокремлю,

бо в ній віддавна незгасимий жар.