Читать книгу Моя антологія світового сонета - Віктор Гриценко - Страница 4

Світанок зріє, плачуть солов’ї,

та ближні доли сховані в тумані,

а по горі, щоб стрітись на поляні,

киплячим сріблом плинуть ручаї.

Не бачачи, я відчував Її:

стояла поруч в золотім убранні…

Дивуючись й радіючи омані,

до ніжної руки простяг свої,

купаю їх у сонячнім промінні:

два сонця на небесному склепінні –

світило предковічне і Вона.

Затьмарювало перше тільки зорі,

схилившись перед другим у покорі:

Божественна була та яснина…

Завмерли небо і земля вві сні,

і звір затих, і спочиває птиця,

і всипана зірками колісниця

вже об’їжджа маєтності нічні.

А я – в сльозах, у розпачі, в огні,

бо вже й перо не втримає десниця.

Єдиний я, кому в цю ніч не спиться,

та образ твій – утіхою мені.

Так сталось, що, страждаючи від спраги,

в житті я зміг добитись рівноваги:

отрута і нектар – з живих джерел напій.

Щоб мить страждань продовжити чудесну,

сто раз помру і стільки ж раз воскресну,

ждучи, коли ти біль, вгамуєш мій…

До ніг її схилявся я в рядках -

сердечним жаром променіли звуки.

І сам з собою зазнавав розлуки:

жив на землі й тягнувсь до зір в думках.

Співав про злото кіс у кісниках,

багацько слів сказав про очі й руки,

З блаженством райським міг рівняти муки…

І от тепер вона – холодний прах.

А я, без маяка, немов зерня в шкарлупі,

крізь шторм, який мене товче, як в ступі,

пливу життям, кермуючи навгад.

Любовний вірш не пишеться без віри!…

Спинитись час: поет зморивсь, а ліри

вже налаштовані на скорбний лад…

Ненасить, лінь, м’які й зручні дивани,

прогнавши благодійність, у полон

нас узяли, неначе дивний сон,

а звички наші нас лишили шани.

Іти б нам до мети, але кайдани

та ще багацько всяких перепон.

І десь подівся з луком Купідон,

а Гіппокрену[1] випили тарпани.

Ця спрага насолод, вінків лаврових!…

– З дороги, філософіє босяцька!

Йди геть! – кричить підкуплена юрба.

Поете, йди! Йди мимо гонорових

і витримай від них удар зненацька.

Важкий твій шлях – така твоя судьба!…