Читать книгу Моя антологія світового сонета - Віктор Гриценко - Страница 3

Прийдіть послухати мої зітхання,

сердешні люди – душі благородні,

хоч Богу ті зітхання неугодні,

бо не настала мить моя остання.

Бо, зневажаючи моє бажання,

сухі у мене очі від сьогодні.

Колись гарячі руки – вже холодні,

хоч болем в серці жевріє кохання.

Почуєте, як зве моя зажура,

ту, котру вбила не стріла Амура,

та котру жде достойне потойбіччя.

Побачите мого життя згасання,

бо я в полон віддався без вагання

душі, яка лишила Беатріче…

Подумав я, втомившись від скорботи,

чи винен був, що ми такі хмурні,

чи й справді горимо щодня в огні,

мов іншої не маємо роботи.

Любові бог лишав мене свободи,

та серцем відчував, що в глибині

мій дух живе, як перше, у мені -

то вже кохання прояви турботи!…

І прагнув знову збутись хвилювання,

міняв безсилля на слабке старання

і, щоб зцілитися, до Вас спішив.

Гадав, що скінчиться пора осіння,

та пережив натомість потрясіння,

відчувши, що душа тікає з жил.