Читать книгу Моя антологія світового сонета - Віктор Гриценко - Страница 18

Вся ця місцина, мабуть, перезнята

з гравюр старих: майдан, місток, ріка…

Спинялася на мить юрба людська:

я полоненого веду солдата.

Ось дітлахи – немовби потерчата,

а ось рибалка – на грудях луска,

а ось – жебрак, та схована рука:

його шарманка не для супостата…

Прощаючись, віддав солдатик честь -

від Сакса-співака щось в ньому єсть,

та не співав чомусь під час роботи.

Мабуть, лиш рік тому призвався він -

з резерву чоботар, боєць піхоти:

летить, як лист, за вітром навздогін…

Себе знайшов я в юрмищі солдат.

В запльованій, прокуреній казармі

чув вперше голос музи за півдарма:

в сонеті всі слова послав назад.

Не побоявшись пострілів гармат,

пройшла та муза тил ворожих армій.

Від сліз лиш очі збільшились стократ -

були великі та безмежно гарні…

Я ж був таким, як бачила вві сні

ти, Ліна. Так ти сон свій описала,

що деякі слова зітер вустами.

«Ти моряком привидівся мені.

Зійшов на наш причал, а я стрічала…

Ти, знаю, флотське любиш до знестями…»