Читать книгу Моя антологія світового сонета - Віктор Гриценко - Страница 6

Отару білорунну чи хмарину

жене пастушка в діл, і путь пряма.

Внизу – село, задимлена корчма

і тінь від гір, що залила долину.

Зітерши піт, ратай розправив спину,

бо згодом в полі запанує тьма,

волів своїх звільняє від ярма,

додому гонить втомлену скотину.

І тільки я, потрапивши в полон

до дум тривожних,знов забув про сон,

від місяця послання жду таємне…

В очах моїх відбилась пастораль -

і стала враз солодкою печаль,

бо на душі – щось болісно приємне.

У тебе, серце, фатум – лиш терзання,

та слухай – голуб стогне на вікні.

Хоча не він в любовній западні,

все ж до твого своє додав ридання.

Таке тобі від Неба безталання:

зі мною світ в зажурі день при дні,

лише кохана не пришле мені

ні сліз, ні співчуття,ні покаяння.

Отак байдужа до мого митарства,

хоча йому причина – лиш вона,

котрій віддам життя, не мавши царства.

Скажи, кохана, в чому таїна?

Заради тебе вдався до фіглярства,

щоб чашу горя випити до дна!…