Читать книгу Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Эллрой - Страница 10

Престон Екслі завершив читати.

– Едмунде, усі три версії просто чудові, але ти повинен був одразу ж рушити до Паркера. Тепер, коли про цю справу знає кожен пес, твоє бажання оприлюднити правду може навести на думку, що це спричинено панікою. Ти готовий давати свідчення?

Ед поправив свої окуляри.

– Готовий.

– І готовий до того, що у відділі тебе всі вважатимуть за стукача-ізгоя, якого всі ненавидять?

– Так. А ще готовий до подяки від Паркера, хоч би в якій формі вона була.

Престон знову продивився сторінки.

– Цікаво. Перекласти більшу частину провини на хлопців, які вже дослужилися до пенсії, – це доволі хитро, а цей офіцер Вайт у твоєму звіті постає дуже небезпечною людиною.

Едові раптом зробилося зимно.

– Він такий і є. Завтра у мене допит у Відділі внутрішніх розслідувань, тож, чесно кажучи, мало мені радості розповідати, як він бив мексиканця головою об стелю.

– Боїшся помсти?

– Не зовсім.

– Не ігноруй свого страху, Едмунде. Страх – це слабкість, яку ти мусиш подолати. Вайт разом із його приятелем Стенслендом продемонстрували кричущу неповагу до статуту поліції Лос-Анджелеса, схоже, це справжнісінькі головорізи. Ти готовий до завтрашнього допиту?

– Так.

– Це буде жорстко.

– Я знаю, батьку.

– Будуть тиснути на те, що ти не впорався із ситуацією. Що не чинив опору й віддав ключі.

– Там казна-що коїлося! – почервонів Ед. – Якби я почав чинити опір, вийшло б тільки гірше!

– Не підвищуй голосу й не виправдовуйся. Ні зі мною, ні на допиті. У тебе зараз такий вигляд…

– Не треба, тату, – озвався Ед. – Не кажи «слабака». Досить порівнювати мене з Томасом. Я все розрулю!

Престон зняв телефонну трубку.

– Я в тобі впевнений, ти не облажаєшся. Але чи зумієш ти заслужити вдячність Білла Паркера, перш ніж він сам схоче подякувати?

– Тату, ти сказав якось, що Томас успадкував від тебе силу, а я – вміння не згаяти жодної можливості. То чому ж тепер ти в цьому сумніваєшся?

Престон посміхнувся, набираючи номер.

– Білле? Привіт, це Престон Екслі… Так, прекрасно, спасибі… Ні, заради такого я би не став дзвонити на особистий номер… Ні, Білле, це щодо мого сина, Едмунда. У різдвяну ніч він був на чергуванні у Центральному відділкові. Здається, у нього є для тебе важлива інформація… Сьогодні ввечері? Звичайно, зможе… Так, і передавай привіт Гелен… Бувай, Білле.

Ед відчув, як серце ломиться зсередини йому в ребра.

– Усе добре, – сказав Престон. – Сьогодні о восьмій зустрічаєшся з Паркером в «Тихому океані». Він замовить окремий кабінет, зможете спокійно поговорити.

– І яку версію мені йому викласти?

Престон повернув йому списані аркуші.

– Така можливість трапляється не щодня. У мене була справа Атертона, у тебе – Ґвадалканал. Погортай сімейний альбом і пригадай.

– Так, але яку версію?..

– Вирішуй сам. Добряче поїж у ресторані. Запрошення на вечерю – хороший знак, і Білл любить, коли його люди їдять з апетитом.

Ед повернувся до себе в помешкання, почитав, пригадав. В альбомі в хронологічному порядку було вклеєно газетні вирізки; а те, чого не було в газетах, навіки було викарбувано в його пам’яті.

1934 рік – справа Атертона.

Дітей: мексиканців, чорних та азіатів – трьох хлопчиків, двох дівчат – знаходили розчленованими у стічних канавах Лос-Анджелеса. У когось не вистачало рук, у когось – ніг, у інших були вирізані внутрішні органи. Газети охрестили вбивцю «доктором Франкенштайном». Розслідування було доручено інспектору Престону Екслі.

Екслі вирішив, що прізвисько, яке дали маніякові журналісти, якнайкраще йому пасує: на всіх п’яти місцях злочину було знайдено струни від тенісних ракеток, в однієї жертви під пахвою були сліди від кравецької голки. Екслі зробив висновок, що вбивця намагається наново створити нещасних дітлахів, перерізаючи та перешиваючи їх. Він взявся перевіряти збоченців, душевнохворих, пацієнтів психіатричних клінік, яких нещодавно випустили. Він питав самого себе, чиє обличчя вдягне вбивця, – і вже за тиждень дістав відповідь.

Зі школи при кіностудії було викрадено Віллі Веннерголма, хлопця – зірку компанії Реймонда Дітерлінґа. Наступного дня його безголове тіло було знайдене на залізничній колії поблизу Ґлендейла.

Але раптом у ході розслідування стався прорив: до поліції звернулася адміністрація державної психіатричної лікарні Ґлен-Гейвен. Два місяці тому було достроково випущено Лорена Атертона, чоловіка, якого судили за розбещення малолітніх і який мав манію на вампірів. Але після звільнення до інспектора він так і не з’явився.

Атертона видали його схильності. Екслі швидко його знайшов: той працював у банку крові, промивав ампули. Встановлене за ним стеження показало, що він краде кров і п’є її, перемішуючи із дешевим вином. Люди Екслі заарештували Атертона в кіно – він у цей час мастурбував на фільм жахів. А Екслі вирушив до нього в помешкання і знайшов там низку ключів, серед яких один був від покинутого складу. Він пішов туди – і потрапив у справжнісіньке пекло.

Там, обкладений сухим льодом, лежав макет дитини: хлопчачі чорні ручки, хлопчачі ніжки мексиканця, тулуб хлопчика-китайця, до якого було пришито жіночі геніталії, і голова Віллі Веннерголма. До спини цього створіння було прикріплено крила, відрізані у якогось птаха. Довкола валялося багато всякої всячини – плівки з фільмами жахів, тенісні ракетки без струн, анатомічні креслення. Фотографії дітей на різних стадіях розчленування; темна кімната з усім необхідним для проявлення фото.

Справжнє пекло.

Атертон зізнався в убивствах; його судили, винесли вирок і повісили у в’язниці «Сан-Квентін». Престон Екслі зберігав копії тих фото й показував їх синам, коли хотів пояснити, що це таке – злочин, який неодмінно потребує правосуддя.

Ед гортав сторінки: залишив позаду вже й некролог матері, і смерть Томаса. Окрім згадок про поліцейські тріумфи. Було таке враження, що його батько береться до цих записів лише коли хтось помирає. Ед натрапив на вирізку з «Екзамінера»: стаття про синів великих людей, які воюють на фронтах світової війни. Серед інших – історія Еда. Як і стосовно «Кривавого Різдва», тут була далеко не одна версія.

Версія «Екзамінера», яка принесла йому нагороду, була такою: капрал Едмунд Екслі, єдиний, хто вижив в усьому загоні у кровопролитному рукопашному бою, самотужки прорвався через три траншеї, набиті японською піхотою, знищивши двадцять дев’ять осіб. Якби в цього героїчного вчинку виявився бодай один свідок, Ед міг би претендувати на Медаль Пошани від Конгресу. Версія номер два була така: під час битви, коли капрал Едмунд Екслі побачив, що рукопашна неминуча, він зголосився піти в розвідку. Кілька годин Екслі вештався без діла в найближчому гаю, а повернувшись, побачив, що від його взводу нічого не залишилося. Цієї миті до траншей наблизився японський патруль, і Ед сховався під трупами сержанта Пітерса та рядового Васніцкі. Коли японці пустили чергу по трупах, Ед вчепився зубами в руку Васніцкі із такою силою, що зірвав у нього із зап’ястка годинник на шкіряному ремінці. Зтиснутий зусібіч тілами своїх товаришів, він задихався від ридань, судомно ковтав повітря й чекав сутінків. Ледве стемніло, Ед вибрався з-під мерців і вже пустився бігти в штаб, але зупинився як укопаний, побачивши нову криваву сцену.

Маленька синтоїстська хижка в лісі була прикрита сіткою камуфляжу. Біля дверей на солом’яних килимках лежали рядами мертві японці, зеленувато-жовті, із вивернутими нутрощами. У кожного з них живіт розпорото до грудини; біля тіл акуратно складено мечі з різьбленням на держаках, вкриті запеченою кров’ю. Масове самогубство – ці солдати були занадто горді, щоб померти від малярії або ризикувати потрапити до полону.

Позаду храму вирито три окопи. Під тропічним дощем іржавіли гвинтівки та пістолети, але дбайливо закутаний у брезент вогнемет здавався робочим.

Ед взяв його, думаючи про одне: він не виживе на Ґвадалканалі. Його зарахують в інший взвод; у розвідку перед боєм його не пускатимуть. І переводу в штаб він попросити не може – батько вважатиме його боягузом. А колеги з поліції Лос-Анджелеса – усі в ранах та медалях – просто його зневажатимуть.

«Медалі» означали «гастролі», а ті, зі свого боку, означали дослідження місця злочину. Такий шанс трапляється нечасто.

Ед схопив японський кулемет. Затягнув мертвих японців у траншеї, вклав їм до рук непотрібну уже зброю. Випустив у них три черги – усе, що лишалося у патронній стрічці. Потім вогнеметом спотворив до невпізнанності і людей і храм і, діставшись свого штабу, розповів свою історію.

Розвідгрупа, оглянувши місце, історію підтвердила: справді, капрал Екслі захопив зброю противника й підсмажив двадцять дев’ять японських виродків.

Хрест «За видатні заслуги» – друга за значенням державна нагорода. Поїздка країною, усюди голосні зустрічі й почесне повернення до поліції Лос-Анджелеса.

А також – обережна повага Престона Екслі.

«Погортай сімейний альбом. Згадай усе, що було».

Ед відклав альбом; він ще не вирішив, під яким соусом він подасть Паркерові «Криваве Різдво», але добре знає, про що казав йому батько.

Можливості дістати легко – важко потім за них розплатитися.

Тату, я знаю це відтоді, як взяв до рук того вогнемета.