Читать книгу Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Эллрой - Страница 4

Престон Екслі зірвав тканину. Гості заахали та заохали; представник муніципалітету заплескав у долоні, проливши свій еґґ-ноґ на одну зі світських левиць.

Еду Екслі в цей момент подумалося, що це не дуже схоже на типовий Святвечір для копа.

Він кинув погляд на годинник: 20:46 – до опівночі треба було повернутися у відділок. Престон Екслі жестом вказав на макет.

Макет цей займав півкімнати: парк розваг, у якому було повно гір з пап’є-маше, картонних ракет, ковбойських містечок Дикого Заходу. Біля воріт – мультяшні герої: Мучі-Маус, білченя Скутер, каченя Денні – усі, кого привів на цей світ Реймонд Дітерлінґ, незмінні герої «Години фантазій» та безлічі мультиплікаційних фільмів.

– Леді та джентльмени, представляю вам Дрімленд! Цей парк розваг побудує у Помоне, Каліфорнія, фірма «Екслі Констракшн» – відкриття заплановано на квітень 1953 року. Це буде найбільш винахідливий парк розваг в історії, самодостатній Всесвіт, де діти будь-якого віку зможуть розважатися й познайомитися зі своїми улюбленими героями, створеними Реймондом Дітерлінґом, батьком сучасної анімації.

Ед поглянув на батька: п’ятдесят сім років, причому на вигляд йому сорок п’ять, гідний представник династії копів, господар маєтку у Генкок-Парк, якому варто лише пальцями клацнути – і всі місцеві політики прибіжать до нього на Святвечір. Гості зааплодували; Престон вказав на високу, покриту сніжною шапкою гору:

– «Світ Пола», леді та джентльмени. Точна копія гори у Сьєрра-Невада. Зі «Світом Пола» на вас чекає захопливе катання на санях та лижах, а також вистави для всієї родини за участю Мучі, Скутера та Денні. Ви спитаєте, що це за Пол і чому «Світ Пола»? Пол – це син Реймонда Дітерлінґа, хлопчик, який трагічно загинув у1936 році, потрапивши під лавину під час туристичного походу в гори. Це сталося на тій самій горі, копію якої ви зараз бачите. Але досить про сумне. Додам іще, леді та джентльмени, що десять центів з кожного долара, витраченого відвідувачами у «Світі Пола», піде до Фонду допомоги дітям, хворим на поліомієліт.

Бурхливі оплески. Престон кивнув Тіммі Валберну – акторові, який грав Мучі Мауса у «Годині фантазій» – він, як завжди, пожовував сир великими зубами. Валберн легенько підштовхнув чоловіка, що стояв поруч із ним; той пхнув його у відповідь.

Ед раптом вихопив поглядом з натовпу Арта де Спейн; Валберн пищав і кривлявся, зображуючи Мучі. Ед вказав йому жестом на коридор:

– Чорт забирай, оце так сюрприз!

– Дітерлінґ анонсував цю подію у «Годині фантазій». Батько тобі не сказав?

– Ні. Я навіть не знав, що вони з Дітерлінґом знайомі. Цікаво, чи це вони знюхалися не під час діла Атертона? Той хлопчина, Віллі Веннерголм, – він же, здається, у Дітерлінґа знімався?

Де Спейн посміхнувся.

– Я тоді був одним із помічників твого батька. Не думаю, що шляхи цих двох великих людей взагалі колись перетиналися. Просто Престон вміє заводити потрібні знайомства. До речі, бачив його Мучі Мауса та його приятеля?

Ед кивнув.

– А хто це?

З кімнати долинав регіт. Де Спейн потягнув Еда в кабінет.

– Біллі Дітерлінг, син Рея. Він оператор «Жетонів Честі» – серіалу, який щотижня прославляє на всю країну нашу доблесну поліцію. Цікаво, Тіммі дістає з рота сир, коли йому смокче?

– Оце ти втнув! – розсміявся Ед.

Де Спейн вільно розкинувся в кріслі.

– Едді, скажу тобі як колишній коп копу нинішньому: ти навіть слово «втнув» кажеш так, ніби викладаєш в університеті. Ніякий ти не Едді, ти – справжній Едмунд.

Ед поправив окуляри.

– О-о-о, відчуваю, зараз почую щиру пораду. Щось на кшталт «не йди з патруля, тому що Паркер так досидівся до начальника». Ото якраз мій шлях кар’єрною драбиною, бо ж задатків командира у мене немає.

– Та й почуття гумору також. Тобі не набридли ці окуляри? Викинь ти їх, ну? У Бюро ж, окрім Тада Ґріна, окулярників немає.

– Нічогенько ти сумуєш за поліцією. Здається, якби ти міг, то кинув би «Екслі Констракшн» і п’ятдесят штук на рік, які там заробляєш, і аж бігом пішов би до нас.

Де Спейн підпалив сигару.

– Тільки разом із твоїм батьком.

– Навіть так?

– Тільки так. При інспекторі Престоні я був лейтенантом. І зараз я також при ньому. Хотілося б і надалі з ним працювати.

– Ну, якби ти не знався на будівельних матеріалах, то й ніякої «Екслі Констракшн» не існувало би.

– Дякую. І справді – позбався ти окулярів.

Ед взяв зі столу фотографію в рамці: його брат Томас в уніформі – за день до загибелі.

– Був би ти копом, я б тобі виписав догану. За недотримання субординації.

– Еге ж, ти б виписав. Яке ти там місце посів на лейтенантському іспиті?

– Перше місце із двадцяти трьох кандидатів. До того ж я був молодший за решту мінімум на вісім років, менше за всіх пропрацював сержантом, та й узагалі – мав найменший досвід роботи в поліції.

– І хочеш до Відділу детективів?

Ед поставив фотографію на місце.

– Так.

– Ну що ж. Для початку тобі доведеться мінімум рік почекати, поки відкриється вакансія, потім виявиться, що вакансія ця радше за все – у патрулі, а потім виявиться, що для того, щоб перевестися у Відділ детективів, треба багато років цілувати в дупу начальство. Тобі зараз двадцять дев’ять, чи не так?

– Саме так.

– Значить, станеш лейтенантом у тридцять чи тридцять один. Через твою молодість тебе не сприйматимуть всерйоз. Жарти вбік, Еде. Це не для тебе, розумієш? Ти не з тих крутих. Звичайно, Паркер проклав патрульним дорогу до детективів, але йти туди не обов’язково. Подумай про це.

– Арте, – сказав Ед, – я хочу розслідувати злочини. Я маю зв’язки, я нагороджений хрестом «За видатні заслуги», а для багатьох – це круто. І я потраплю до Відділу детективів.

Де Спейн змахнув із одягу попіл.

– Поговорімо начистоту, Сонячний Джиммі?

Знову це ненависне дитяче прізвисько.

– Звичайно.

– Що ж… коп із тебе непоганий, і з часом ти, можливо, станеш по-справжньому класним копом. І у твоєму інстинкті вбивці в мене немає ані найменших сумнівів. Але твій батько вмів підлаштовуватися, вмів робити так, щоб його і ненавиділи, і обожнювали. А ти – не такий.

Ед стиснув кулаки.

– То яка твоя порада, дядечку Артуре? Порада копа, який покинув службу заради грошей копові, який ніколи цього не зробить?

Де Спейн зморщився.

– Яка моя порада? Підлещуйся до потрібних людей. Лижи дупу Вільяму Г. Паркеру, і моли Бога, щб опинитися в потрібний час в потрібному місці.

– Як ти і мій батько?

– Саме так, Сонячний Джиммі.

Ед подивився на свою форму: звичайний костюм висів на вішаку. Гострі стрілки на брюках, сержантські смужки, одинока нашивка на рукаві.

– Бажаю тобі золотих смужок, Едді, – промовив Де Спейн. – І тасьми на кашкеті. Я би не морочив тобі голову, якби ти не був мені дорогий.

– Знаю.

– Ти ж у нас, чорт забирай, герой війни.

– Завтра Різдво, – змінив тему Ед, – ти думаєш про Томаса.

Де Спейн кивнув.

– Я все думаю про те, що міг би якось його попередити. Адже він навіть не встигнув розстебнути кобуру.

– Вуличний кишеньковий злодій з пістолетом? Звідки йому було знати?

Де Спейн погасив сигару.

– Томас був природжений коп, кого завгодно міг навчити. Мабуть, тому я й сам намагаюся тебе постійно повчати.

– Його вже дванадцять років немає, і я поховаю його як поліцейського.

– Вважай, я забув, що ти це сказав.

– Ні, не забувай. Згадай про це, коли я почну працювати у Відділі детективів. І коли батько підійматиме тости за Томаса й мати, навіть не думай каятися. Він потім кілька днів отямитися не може.

Де Спейн схопився на рівні ноги; у дверях з’явився Престон Екслі із пляшкою та склянками.

– З Різдвом, тату, – сказав Ед. – І мої вітання.

Престон розливав по склянках віскі.

– Дякую. Отже, «Екслі Констракшн» чудово впоралася зі зведенням королівства мультяшних гризунів, а особисто я – обжерся сиром до кінця життя. Тост, джентльмени. За упокій душі мого сина Томаса і моєї дружини Марґарет і за нас трьох.

Чоловіки випили; де Спейн знову наповнив склянки. Тоді Ед промовив улюблений батьків тост:

– За розкриття злочинів, що потребують правосуддя!

Налили втретє.

– Батько, я і не знав, що ти знайомий із Реймондом Дітерлінґом, – сказав Ед.

Престон посміхнувся.

– Ми вже багато років знайомі по бізнесу. На прохання Реймонда ми з Артом тримали контракт у таємниці – він хотів оголосити про нього у своїй дитячій телепередачі особисто.

– Ви познайомилися під час розслідування справи Атертона?

– Ні, і, звичайно, тоді мене ще в будівельному бізнесі не було. Артуре, запропонуй тост?

Де Спейн розливав по склянках залишок віскі.

– За блискучу кар’єру нашого майбутнього лейтенанта у Відділі детективів!

Усі засміялися.

– До речі, Едмунде, – сказав Престон, – тут Джоан Морроу цікавилася, чи є у тебе хтось. Здається, вона до тебе небайдужа.

– Думаєш, зі світської левиці вийде хороша дружина для копа?

– Навряд чи, але для копа-начальника – цілком.

– Наприклад, для шефа Відділу детективів?

– Швидше для командира патрульної служби.

– Тату, ти мріяв, що патрульну службу очолю я, а Відділ детективів – Томас. Але Томас загинув. Не відбирай в мене цієї можливості! Не змушуй мене жити своїми старими мріями.

Престон уважно поглянув на сина.

– Я зрозумів, добре, що ти мені сказав це прямо. Це правда, колись я про це мріяв. Але не в цьому справа, ти не відчуваєш людської слабкості, а без цього хорошим детективом не стати.

Брат Ед мав математичний склад розуму й упадав за гарненькими дівчатами.

– А Томас відчував?

– Так.

– Батьку, та я пристрелив би цього щипача, ледве він поліз би до кишені!

– Та чорта з два, – сказав було де Спейн, але Престон жестом змусив його замовкнути.

– Усе гаразд. Едмунде, лише кілька питань, перш ніж я повернуся до гостей. Питання перше: чи зможеш ти сфабрикувати доказ, щоби відправити винного за ґрати?

– Якщо б…

– Так чи ні?

– Я… ні.

– Зможеш вистрілити озброєним бандитам у спину, знаючи, що на суді їх можуть відмазати і вони вийдуть на волю?

– Я…

– Так чи ні, Едмунде.

– Ні.

– Зможеш вибити з обвинуваченого зізнання, якщо знаєш, що він винен?

– Ні.

– Зможеш підігнати докази на місці злочину під версію прокурора?

– Ні.

Престон зітхнув.

– Що ж, тоді, заради Всевишнього, не ломися на посаду, де тобі доведеться все це робити. Бог обдарував тебе хорошими мізками, користайся ними.

Ед глянув на свою форму.

– То я і хочу скористатися для розслідування злочинів.

– Вийде з тебе детектив чи ні, – усміхнувся Престон, – але завзятості, якої так бракувало Томасу, тобі не позичати. Не просто так ти став героєм війни.

Задзвонив телефон; де Спейн взяв слухавку. Еду пригадали заміновані японські окопи – і він не зміг подивитися Престону в очі.

– Лейтенант Фрілінґ з відділку, – промовив де Спейн, – каже, що в’язниця вже під зав’язку. А раніше ввечері підстрелили двох патрульних. Двоє підозрюваних заарештовані, четверо ще на свободі. Просив тебе приїхати раніше.

Ед обернувся до батька, але Престон вже був у коридорі, жартував з мером Боуроном, у якого на голові красувався різдвяний капелюх із вухами, як у Мучі Мауса.