Читать книгу Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Эллрой - Страница 8

– Щось ти не їси, приятелю, – сказав Дадлі Сміт. – Апетиту немає після вчорашньої вечірки?

Джек поглянув на свою тарілку. М’ясо на кісточці, варена картопля, спаржа.

– Я завжди замовляю стільки, що мені не подужати потім, якщо за все платить офіс окружного прокурора. Ми ж вечеряємо за рахунок Лоу? Добре було б, щоб він поглянув на свою покупку.

Сміт засміявся; Джек глянув на його костюм – мішкуватий піджак, у якому легко сховати і револьвер 45-го калібру, і кастет. Справжня тобі карикатура на ірландця.

– А що в голові у того Лоу?

Дадлі подивився на годинник.

– Що ж, будемо вважати, що ці півгодини ми витратили на святкування Різдва Спасителя нашого. Тепер можна і до справи. Приятелю, Лоу хоче стати прокурором нашого казкового міста, а потім – і губернатором Каліфорнії. Він уже вісім років як заступник окружного прокурора, у сорок восьмому балотувався і програв, а на наступних виборах, у березні п’ятдесят третього, сподівається виграти, принаймні Елліс вважає, що він на це здатен. Він – заклятий ворог злочинцям, добрий друг для поліції, і, попри єврейське походження, він мені подобається. Думаю, з нього вийде непоганий прокурор. А ти, приятелю, можеш стати йому в пригоді у передвиборчій кампанії. І стати для нього дуже цінним другом.

Джек вчора вирубив одного мексиканця, а ця справа може набути широкого розголосу.

– Що ж, можливо, невдовзі мені стануть у пригоді зв’язки із такою людиною.

– І він охоче тебе підтримає, синку.

– І чого йому від мене треба? Шукає хлопчика на побігеньках?

– Ну, це занадто грубо, друже. Я б це назвав «взаємовигідною дружбою», особливо якщо брати до уваги твої зв’язки у світі творчих людей. Однак його інтерес справді вкорінений у гроші, і я не буду тобі брехати й стверджувати протилежне.

Джек відсунув тарілку.

– Він хоче, аби я прижучив хлопців із «Жетона честі». Змусив їх вкластися у його губернаторську кампанію.

– Так, а ще для того, аби до нього і на кілометр не підходили нишпорки із журналу «Цілком таємно». А оскільки наш пароль – «взаємність», то не сумнівайся, що у відповідь він буде багато на що готовий.

– Наприклад, на що?

Сміт підпалив сигарету.

– У Макса Пелтца, продюсера серіалу, уже багато років проблеми із податками, а Лоу допоможе аудиторам забути до нього дорогу. Бретт Чейз, який завдяки твоїм порадам так натурально грає поліцейського, – збоченець і педофіл, але Лоу не потягне його до суду. Сценарист серіалу отримає у своє розпорядження реальні документи із прокурорського архіву, та й ти, приятелю, з порожніми руками не залишишся: сержант Боб Ґаллодет зі слідчого відділу прокуратури вступає зараз до юридичної академії. Якщо добре її закінчить, стане прокурором, а ти дістанеш лейтенантське звання та посядеш його місце. Ну, як тобі така пропозиція, приятелю?

Джек потягнув сигаретку із пачки Дадлі.

– Босе, ти чудово знаєш, що з Відділу наркотиків я не піду і що відповім «так». До того ж я уже зрозумів, що тільки-но я скажу «так», моментально з’явиться Елліс Лоу, подякує мені і звалить, не залишившись навіть на десерт. Отже: так.

Дадлі підмигнув, і тієї ж миті до кабінету прослизнув Елліс Лоу.

– Джентльмени, дуже перепрошую за запізнення!

– Я згоден, – сказав Джек.

– Навіть так? Лейтенант Сміт вже пояснив вам ситуацію?

– Деяким хлопцям і пояснювати довго не треба, – зауважив Дадлі.

Лоу погладив свій ланцюжок, що засвідчував його належність до університетського товариства «Фі-Бета».

– Що ж, дякую вам, сержанте. Якщо я зможу бути чимось для вас корисний – ну, ви розумієте, чимось корисний, – то не соромтеся, дзвоніть в будь-який час.

– Не соромитимуся. Залишитеся на десерт?

– Та я б і радий залишитися, але маю стільки справ… Ми з вами обов’язково маємо якось разом повечеряти!

– Завжди до ваших послуг, містере Лоу.

Лоу кинув на стіл двадцятидоларову банкноту.

– Ще раз дякую вам, лейтенанте, сподіваюся незабаром знову з вами побачитися. З Різдвом вас, джентльмени!

Джек кивнув на прощання, Лоу вийшов. Дадлі сказав:

– Є ще дещо, приятелю.

– Ще робота?

– Щось того схоже на те. Це ж ти забезпечуєш охорону на різдвяній вечірці у Велтон Морроу?

Щорічний обов’язок Джека – за нього йому платять сотню баксів.

– Так, це сьогодні. А що, Лоу теж хоче бути запрошений?

– Ні, не зовсім. Здається, ти одного разу зробив для містера Морроу велику послугу?

– У жовтні 1947-го. Так, дуже велику послугу.

– Саме так.

– І ти досі в близьких стосунках із родиною Морроу?

– Ну, наскільки можна назвати близькими стосунки між охоронцем та багатіями. А в чому взагалі справа?

Дадлі розреготався.

– Справа в тому, приятелю, що Елліс Лоу шукає дружину. Бажано не єврейку, з хорошої сім’ї. Він кілька разів бачився на різних заходах із Джоан Морроу, і вона йому сподобалася. Чи не хотів би ти зіграти роль Купідона і з’ясувати, чи до вподоби їй ця ідея?

– Даде, ти хочеш, аби я влаштовував особисте життя майбутнього окружного прокурора?

– Точно. Як на твою думку, міс Морроу зацікавить така пропозиція?

– Спробувати варто. Вона цінує статус у суспільстві й завжди прагнула вдало вийти заміж. Не знаю тільки, як у неї із євреями.

– У тому-то й справа, приятелю, у тому-то й справа. Але ти з нею поговориш?

– Звісно.

– Значить, домовились. І між іншим: вчорашнє побоїще у відділкові – наскільки там усе серйозно?

Ось він і дійшов до головного.

– Усе дуже погано.

– Думаєш, зам’яти не вдасться?

– Не знаю. А що там з Браунелл і Геленовскі? Як вони?

– Легкі поранення, приятелю. Хлопці нашкодили на копійку, а вигребли – на мільйон. Ти в цьому брав участь?

– Мене вдарили, я вдарив у відповідь і пішов. Лоу боїться розслідувати справу?

– Боїться посваритися з друзями.

– Сьогодні в нього стало на одного друга більше. Перекажи йому, хай не париться.

Джек приїхав додому, ліг на канапу і заснув. Прокинувся вже по обіді, коли на ґанку почувся шелест – принесли новий випуск «Міррор». На четвертій сторінці була стаття: «Різдвяний сюрприз для зірок “Урожаю надії”».

Фоток немає, але про Джека Морті Бендіш розписав, як треба: «Діставши відомості від одного зі своїх численних інформаторів…» Здавалося, ніби вулицями Лос-Анджелеса нишпорить ціла армія посіпак Вінсеннса, яким він платить зі своєї кишені. Нехай всі знають, що на боротьбу зі злом Джек Вінсеннс грошей не шкодує! Джек вирізав статтю, погортав газету в пошуках заміток про Браунелла та Геленовскі, про вчорашню розправу у відділку.

Нічого.

Передбачувано: двоє поранених поліцейських – така собі новина, а побиті мексикашки ще не встигли зв’язатися із якимось охочим до скандалів адвокатом. Джек витягнув записну книжку.

Сторінки було поділено на три колонки: дата, номер чека, сума. Суми – від сотні до двох тисяч. Усі чеки виписані на ім’я Дональда і Марші Скоґґінс, Седар-Репідс, штат Айова. Унизу третьої колонки підбито підсумок: $32 350. Джек дістав чекову книжку, швидко підбив баланс і вирішив, що цього разу зможе послати п’ятсот. П’ять сотень – непоганий різдвяний подарунок дітлахам від дядечка Джека, але ніколи цього не буде достатньо.

Він проходить через це кожного Різдва – почалося все зі знайомства із сімейством Морроу. Він був сиротою, і зробив сиротами дітей Скоґґінсів, а Різдво для сиріт – особливо важкий час. Він знову змусив себе зануритися в ту історію.

Кінець вересня 1947 року.

Йому зателефонував колишній шеф поліції Вортон. Сказав, що Карен – дочку Велтона Морроу – взяли зі шкільною компанією на наркоті. Купували у саксофоніста на ім’я Лес Вайскопф. Морроу був адвокатом, у нього грошей – мов бруду, і він ніколи не забував у міру можливостей допомогти поліції. Він хотів, аби Вайскопф отримав своє, але без зайвого галасу.

Джек знав Вайскопфа: той приторговував ділаудідом, носив піжонську зачіску і любив молоденьких. За роботу Вортон пообіцяв Джеку сержантські нашивки.

Він легко знайшов Вайскопфа – той якраз розважався в ліжку із п’ятнадцятирічною рудою дівчиною. Дівча втекло; Вайскопфа Джек поклав ударом руків’ям револьвера по голові, перетрусив його сумку, знайшов там повний мішок «колес» та «косяків». Наркоту він забрав собі, аби штовхнути її Мікі Коену. Велтон Морроу запропонував йому постійну роботу охоронця – Джек погодився; Карен Морроу запроторили в заокеанський інтернат, від гріха подалі. Джек, як і було обіцяно, дістав звання сержанта; Мікі К. наркоту не взяв – його цікавив виключно героїн. Так що Джек залишив відібране собі – часом ковтав таблетку-другу, щоб бути у формі на нічному чергуванні. А потім Лінда, його друга дружина, пішла з одним із його стукачів – тромбоністом, який банчив травою наліво. І тоді Джек підсів на наркоту по-справжньому: курив, жер бензедрин, мішав із алкоголем, спростовуючи чи не половину імен, якими його називали у пресі – «безстрашний борець з наркотиками», «ворог богеми № 1». А потім настало двадцять четверте жовтня.

Тієї ночі він, скулившись у машині, стежив за парковкою біля «Малібу Рандеву»: двоє торговців героїном сиділи в «пакарді». Справа йшла до півночі: він потягував скотч, дорогою сюди викурив косяк, ковтнув пару таблеток. І ось, о чверть на першу – до «пакарда» наблизився височезний кістлявий чорний.

Потім все пішло наперекосяк. Ледве згорток перейшов з рук в руки, Джек почав вилазити, але зашпортався, чорний кинувся бігти; дилери повитягали свої пістолети. Джек також витягнув свій; чорний обернувся й вистрілив. Поруч з’явилися дві темних постаті. Джек вирішив, що це його дружбани і висадив на них всю обойму. Постаті впали, дилери відкрили стрілянину по ньому та втікачеві, і той впав біля «студебекера» випуску 1946 року.

Джек від болю гриз цемент, проклинав усе на світі. Одна куля влучила йому в плече; інша заділа ноги. Він заповз під машину; виск гальм, чиїсь крики. З’явилася швидка; помічниця шерифа витягнула його й поклала на ноші. Сирени, лікарняне ліжко, помічниця шерифа із лікарем перешіптуються щодо наркотиків, виявлених у крові Джека. Операція, тривалий важкий сон під наркозом. Коли отямився – на ковдрі побачив газету: «Троє трупів після перестрілки біля «Малібу» – герой-поліцейський вижив».

Торговці наркотою накивали п’ятами, і всі вбивства повісили на них.

Негра-покупця знайшли на стоянці мертвим.

А ті дві тіні в темряві виявилися ніякими не дружбанами його, а містером і місіс Гарольд Дж. Скоґґінс – туристами із Седар-Репідс, штат Айова, щасливими батьками сімнадцятирічного Дональда й шістнадцятирічної Марші.

Лікарі якось дивно на нього дивилися. Та жінка від шерифа виявилася Дот Ротштейн, кузиною Кікі Тайтелбаума, славетного компаньйона легендарного Дадлі Сміта.

Звичайнісінький розтин тіла неминуче би продемонстрував, що кулі, які перервали життя містера і місіс Скоґґінс, було випущено з револьвера Джека Вінсеннса.

Врятували його діти.

Весь тиждень в лікарні він помирав від страху. Його навідували Тад Ґрін та шеф Вортон; заходили і хлопці з Відділу наркотиків. Дадлі Сміт також пропонував своє покровительство; йому цікаво було, наскільки багато він знає. Сід Гадженс, головний редактор «Цілком таємно», також прийшов із цікавою пропозицією: журналісти будуть присутні під час арешту знаменитостей в обмін на пристойні суми. Джек погодився й запитав себе, чи багато відомо Гадженсу.

Діти заборонили проводити розтин. Виявилося, що вони – адвентисти сьомого дня, для них розтин – наруга над мертвими. Окружний судмедексперт чудово знав, хто насправді зробив ті фатальні постріли, так що містер і місіс Скоґґінс просто вирушили для кремації назад до Айови.

Ім’я сержанта Джека Вінсеннса смакували в усіх газетах.

Рани його потихеньку загоїлися.

Він кинув пити. Зав’язав із наркотою. Викинув свою заначку. Перекреслював у календарі дні, прожиті без спиртного та наркоти, співпрацював із Сідом Гадженсом, потроху вибудовуючи собі реноме місцевої знаменитості. Допомагав іноді Дадлі Сміту. А ночами до нього приходили містер і місіс Гарольд Дж. Скоґґінс; і він розумів, що покласти цьому край легко можна, знову занурившись у випивку та наркоту. Але й самого Джека це також би доконало. Сід влаштував його консультантом у «Жетон честі» – тоді ще тільки шоу на радіо. Гроші полилися рікою; шмоття й жінки не приносили такого задоволення, якого сподівався Джек. Його вабили до себе бари й «точки» наркоторговців. Він завзято ганяв наркобариг, це трохи допомагало – але лише трохи. І тоді Джек вирішив виплатити дітлахам борг.

Перший чек був на дві сотні; до нього він доклав записку: «Анонімний друг». Через тиждень подзвонив в банк: гроші по чеку було отримано. Відтоді Джек регулярно пересилав їм гроші; поки Сід Гадженс тримав язика за зубами, він був у безпеці.

Джек відчинив гардероб, витягнув свій парадний одяг. Піджак з «Лондон Шоп» – він купив його на гонорар від Сіда за арешт Боба Мітчема. Мокасини з пензликами й сірі фланелеві штани, куплені за гроші від публікації матеріалу про зв’язок джазменів із комуністичним таємним товариством, – цю історію Джек витрусив з одного басиста, спійманого на гарячому. Він одягнувся, побризкався парфумами «Щасливий тигр» і рушив у Беверлі-Гіллз.

Гулянка була в самому розпалі: задній двір площею в цілий акр заставлено навісами. Дітлахи з коледжу паркували свої автомобілі, на величезних тарілках – яловича вирізка, шинка, індичка. Офіціанти обносили гостей закусками, посеред двору височіла величезна різдвяна ялинка, сіяв дрібний дощик. Гості їли з паперових тарілок; галявину освітлювали газові ліхтарі. Джек приїхав вчасно й тепер пробирався крізь натовп.

Велтон Морроу підвів його до перших слухачів – групи юристів з окружного суду. Джек почав шпарити казочки: про те, як Чарлі Паркер намагався купити його мовчання, підклавши під нього повію-мулатку; як він розколов Шапіро – педика з команди Мікі Коена, який штовхав амілнітрит стриптизерам-трансвеститам у гей-барі, але Джек Вінсеннс з усім розібрався, він туди прийшов і самотужки заарештував цілу армію здорованів, що з’явилися на конкурс двійників Ріти Гейворт. Лунають оплески, Джек кланяється. Біля ялинки він бачить Джоан Морроу: вона одна, і їй, здається, нудно.

Він підійшов до неї.

– З Різдвом тебе, Джеку, – привіталася вона.

Висока, струнка, тридцять один рік, може, тридцять два. Ані чоловіка, ані роботи. Більшу частину свого часу вона просто нудьгувала.

– Здрастуй, Джоан.

– Привіт. Я читала сьогодні про тебе в газетах. Ти когось там заарештував.

– А, дрібниці.

– Який ти скромний! – засміялася Джоан. – І що з ними тепер буде? З цим Роком якось-там-його-прізвище і з дівчиною?

– Дівчинці – дев’яносто днів, Роквелл може сісти на рік. Нехай наймуть твого тата, він їх витягне.

– А тобі їх не шкода?

– Я сподіваюся, вони визнають свою провину і заощадять мені цілий робочий день, аби не довелося туди їхати. І ще сподіваюся, цей випадок змусить їх задуматися.

– Я одного разу курила марихуану, у коледжі. Потім страшно закортіло їсти, і я зжерла цілу коробку печива, а потім мене знудило. Скажи, ти б мене за це не заарештував?

– Ти що, таку красуню – нізащо!

– А між тим, мені настільки нудно, що я би, може, спробувала ще раз.

Він вирішив закинути вудку.

– Джоан, а як у тебе із особистим життям?

– Ніяк. До речі, знаєш поліцейського на ім’я Едмунд Екслі? Високий, у таких симпатичних окулярах. Син Престона Екслі.

Аякже! Правильний Едді, герой війни із шилом у задниці.

– Я знаю, хто він такий, але ми не надто близько знайомі.

– Він дуже милий, чи не так? Я з ним познайомилася вчора на вечорі у його батька.

– Хлопчики-мажори – це не мій профіль. Але знаю я одного дуже пристойного чоловіка, якому ти подобаєшся.

– Навіть так? І хто ж це?

– Його звати Елліс Лоу, він заступник окружного прокурора.

Джоан посміхнулася, потім раптом нахмурилася.

– Я чула, він член Ротарі-клубу. До того ж, єврей?

– Так, але є й плюси. Він республіканець, у нього великі плани на майбутнє.

– А він гарний?

– Звичайно, він ще той гарнюня.

Джоан зачепила гілку ялини, пластівці штучного снігу посипалися на землю.

– Гаразд. Перекажи йому, хай подзвонить. Скажи, що в мене на найближчі дні все розписано, а далі вже можна щось думати.

– Дякую, Джоані.

– Це тобі дякую, зводнику. Ой, здається, тато махає мені рукою. Бувай, Джекі!

Джоан втекла; Джек дивився їй услід – її манера поведінки нагадувала Боба Мітчема, ну, можливо, трохи делікатніша. Раптом ззаду почувся ніжний голос:

– Привіт, містере Вінсеннс.

Джек обернувся. Перед ним стояла Карен Морроу – у зеленій коктейльній сукні, на плечах тремтіли краплинки дощу. Останньої їхньої зустрічі вона – довга, непропорційно складена дівчисько-підліток – витиснула із себе «дякую» поліцейському, що врятував її з великої халепи. Карен і через чотири роки залишалася високою, натомість назвати її непропорційною ніхто б уже не наважився.

– Карен! Я вас ледве впізнав!

Карен посміхнулася.

– Тут я мав би сказати, що ви стали справжньою красунею, – не зупинявся Джек, – тільки ви це, напевно, вже чули.

– Але не від вас.

Джек засміявся.

– Як там у коледжі?

– Історія цікавезна, але довга, а я зараз дуже змерзла. Казала ж батькам, щоб робили вечірку в будинку, – в Англії я так і не звикла до холодів. Я приготувала для вас промову із подякою. Хочете піти зі мною погодувати сусідських котів?

– Я тут на роботі.

– Чудова робота – із моєю сестрою розмовляти.

– Вона подобається моєму знайомому, просив поговорити.

– Бідненький хлопець. Точніше, бідненька Джоані. Чорт забирай, щось розмова йде не так, як я…

– Чорт забирай, ходімо вже годувати тих ваших котів.

Карен посміхнулася й рушила з місця, погойдуючись на високих підборах. Раптом небо розрізала блискавка, вдарив грім, і з неба полилося по-справжньому. Карен скинула взуття й побігла босоніж. Джек наздогнав її тільки біля ґанку – він вимок до нитки, але майже сміявся.

Карен потягла на себе двері. У передпокої горіло світло; Джек поглянув на неї – дівчина вся зіщулилася, шкіра вкрилася сиротами. Карен потрусила головою, розбризкуючи краплі води довкола себе.

– Коти вгорі.

Джек зняв піджак.

– Ні, я спочатку хотів би послухати промову.

– Усе, що я можу сказати, ви знаєте. Впевнена, вам дякувало багато людей.

– Але не ви.

Карен затремтіла.

– Вибачте, усе йде не так, як я собі планувала.

Джек накинув їй на плечі свій піджак.

– Ви в Англії отримували газети з Лос-Анджелеса?

– Так.

– І читали про мене?

– Так. Ви…

– Карен, газети часто перебільшують. Дуже сильно перебільшують.

– Хочете сказати, що всі ці історії, які я читала, – це брехня?

– Та ні, не всі… Тобто… Ні, все правда.

Карен відвернулася.

– Ось і добре, я знала, що це правда. А тепер – промова, тільки не дивіться на мене, бо я страшенно ніяковію. По-перше, ви витягнули мене із великої халепи. По-друге, порадили батькові відправити мене за кордон, де я здобула прекрасну освіту й познайомилася з цілою купою чудових людей. По-третє, заарештували того мерзотника, який продав мені таблетки.

Джек торкнувся її плеча; вона відсахнулася.

– Ні, дайте мені договорити! По-четверте, – тоді я про це нікому не казала – але Лес Вайскопф давав дівчатам таблетки на шару, а вони за це із ним спали. Тато мені давав не надто багато кишенькових грошей, тому рано чи пізно я б до цього дійшла. Так що ви, Джеку, врятували мою кляту честь.

– І став вашим клятим героєм? – засміявся Джек.

– Саме так, і мені вже двадцять два, я не якась там малолітка, яка западає на першого перехожого.

– Це добре. Тому що я збирався якось запросити вас на вечерю.

Карен відвернулася. Макіяж потік; з покусаних губ стерлася майже вся помада.

– Згодна. Правда, в тата з мамою буде напад. Але – так.

– Значить, – тихо промовив Джек, – я вперше за багато-багато років утну дурницю.