Читать книгу Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Эллрой - Страница 17

Расс Міллард інструктував четвертий загін Відділу моралі щодо порнографії.

– Порнографічні фотожурнали, джентльмени. Останнім часом нерідко їх знаходять на місцях скоєння злочину, особливо якщо йдеться про справи, пов’язані із наркотиками, букмекерством та проституцією. Зазвичай такі штуки виробляють у Мексиці, тому це перебуває поза нашою юрисдикцією. Але в той же час порнографія зазвичай – це добре організований бізнес, тому що на виробництво матеріалу потрібні великі бабки, а на його розповсюдження – ще й великі зв’язки. Але Джек Драґна – депортований, Мікі Коен – у в’язниці, та й узагалі, він занадто пуританин для таких речей, а Мо Яґєлці і без того є чим опікуватися. Брудні картинки не у стилі й Джека Вейла – той лише трусить букмекерів і потім просаджує всі гроші у казино в Лас-Веґасі. До того ж не схоже, аби все це друкувалося тут – занадто висока якість, як для типографій Лос-Анджелесу. Хлопці з дільниці на Ньютон-стрит перевірили – у місцевих друкарень просто немає технічної можливості друкувати такі журнали. Однак декорації знімків вказують на те, що робили їх десь у Лос-Анджелесі: у вікнах іноді видно пейзажі, які нагадують Голлівуд-Гіллс, та й узагалі – меблювання на фото притаманне типовим дешевим лос-анджелеським помешканням Отже, наше завдання: знайти джерело цього бруду й заарештувати всіх, хто це виробляє, позує для цього та розповсюджує, та й меблювання типове для дешевих лос-анджелеських квартирок.

Джек застогнав. Господи, мисливці на порноділків у 1953-му. Але іншим, здавалося, кортіло погортати картинки або, може, навіть і показати дружинам.

Міллард ковтнув таблетку від серця:

– Хлопці з Ньютон-стрит опитали всіх, хто міг бути пов’язаний із цим, і всі вони заперечують, що мають таке. У типографіях ніхто не знає, де могли виготовити журнали. Журнали показали працівникам Бюро та нашим загонам у відділках по всьому місту, але моделей ніхто не впізнав. Так що, джентльмени, вся надія на вас.

Гендерсон і Кіфка підняли руки; у Стейтіса хіба аж слина потекла. Міллард роздав журнали.

– Вінсеннсе, невже б ти хотів зараз бути десь в іншому місці?

– Так, капітане. У Відділі боротьби з наркотиками.

– Серйозно? А ще?

– Ну, хіба що у другому загоні – вони з повіями працюють.

– Розкрий велику справу, сержанте, і мотай звідси. Я охоче тебе позбудуся.

Приміщенням пронеслися охи, ахи, смішки та улюлюкання; троє чоловіків заперечно похитали головами, вочевидь, не впізнавши нікого. Журнали передали Джекові,

Сім примірників, високоясний глянцевий папір, прості чорні обкладинки. По шістнадцять сторінок із фотографіями у кожному журналі: кольорові та чорно-білі. Два номери розірвані навпіл; фотографії були дуже відверті: чоловіки з жінками, чоловіки з чоловіками, жінки з жінками. Проникнення великим планом: натурали, гомики, лесбійки із ділдо. А за вікнами – голлівудський пейзаж; знімки злягань у дешевих квартирах: щось на кшталт ліпнини на стелі, стандартний набір чи не всіх лос-анджелеських кімнат-кавалерок. Для порнографічних фото обстановка цілком звичайна – тільки моделями були не наркомани зі скляними очима, а здорові гарні молоді люди, голі або костюмах: єлизаветинська епоха, японські кімоно. Джек склав розірваний навпіл випуск і зрозумів, що йому усміхнулася удача: на фото був Боббі Індж, – хлопець-повія, що одного разу взяли на «траві», – який смоктав хлопцеві у костюмі із китового вуса.

– Упізнав когось, Вінсеннсе? – спитав Міллард.

Дідька тобі лисого.

– Ні, капітане. А звідки оці розірвані?

– Знайдено в сміттєбаці за багатоквартирним будинком у Беверлі-Гіллс. Управбуд їх знайшла, стара жінка на ім’я Лоретта Дауні, та й зателефонувала до місцевого відділка поліції. А хлопці з Беверлі-Гіллс уже передали це нам.

– А є адреса будинку?

Міллард пошукав у папірцях.

– Шарлевіль, № 9849. А навіщо тобі?

– Та просто подумав, що цю частину розслідування я можу взяти на себе. У мене в Беверлі-Гіллз є добрі зв’язки.

– Гаразд. Не просто так тебе «Сміттє-Джеком» кличуть. Негайно в Беверлі-Гіллс. Хендерсон, ви з Кіфкою беріться за затриманих і спробуйте з’ясувати, де вони взяли цю гидоту, – зараз я вам принесу копії протоколів. Натякніть, що, якщо вони підуть на співпрацю зі слідством, ніяких додаткових обвинувачень висунуто не буде. Стейтіс, бери журнали та рушай до пунктів прокату костюмів, можливо, там впізнають або свій реквізит, або тих, хто його позичав, або самих акторів. Спершу спробуймо піти цим шляхом. Якщо ми візьмемося шукати всіх цих людей у картотеках, то втратимо щонайменше тиждень часу. Розійтися. Агов, Вінсеннсе, ворушися. І май на увазі – це Відділ моралі, а не боротьби з наркотиками. Крок убік від інструкцій – і ти в халепі.

Джек заворушився. Спершу в архів, за папкою Боббі Інджа, потім до старої у Беверлі-Гіллс, вислухати її свідчення, які лише підтвердять уже готову гіпотезу: Боббі Індж є членом злочинного угруповання, що створює та поширює непристойні матеріали, – звинувачення, яке тягне на кримінальну відповідальність. Боббі моментально здасть і фотографів, і моделей, і свою зіркову братію – інакше з ними не можна.

День був холодний, вітряний; Джек попрямував на захід, до «Олімпіка». Дорогою він слухав радіо; диктор згадав ім’я Елліса Лоу: розповідали про скорочення бюджету прокуратури. Елліс щось відповідав; згадавши про Білла Макферсона, Джек переключився на іншу станцію. Там грала якась весела бродвейська пісенька, але думки про Макферсона з голови не йшли.

Операція із «Цілком таємно» – це була його ідея: Макферсон любив кольорових дівчат, Сід Гадженс любив публікувати пікантні історії. Елліс Лоу про все це знав, план схвалив і був вдячний за таку послугу. Дружина Макферсона подала на розлучення, а Лоу нічого більше й не треба було – його рейтинг стрімко рвонув угору. Але Дадлі Сміт вирішив, що цього замало, і зробив усе напевно й легко.

У Дот Ротштейн була одна кольорова дівчина, з якою вони познайомилися в колонії для неповнолітніх і з якою час від часу розважалися. Дот домовилася із подружкою, Дадлі Сміт і його вірний посіпака Майк Брюнинг приготували заздалегідь номер у мотелі «Бузок» – знаменитому траходромі на Сансет-Стріп, за містом, де навіть окружний прокурор – просто іще один мужик, впійманий у самих трусах на гарячому. Макферсона запросили на вечерю до «Тихого океану». Дадлі та Марвелл Вілкінс – чорна чотирнадцятирічна красуня – чекали зовні. Брюнінґ завчасно сказав кому треба, і шериф Західного Голлівуду попередив пресу, а Джек Вінсеннс долив Макферсону в останній келих мартіні хлоралгідрату. З ресторану окружний прокурор вийшов уже на ватяних ногах, проїхав на своєму «каділаку» кілька кілометрів, на розі Вілшир та Альворада звернув на тротуар і вимкнувся. Брюнінґ із наживкою – Марвелл у коктейльній сукні – слідував за ним. Він сів за кермо автомобіля Макферсона, привіз Білла й дівчину на умовлене місце, а те, щоби це вплинуло на політику, було вже справою техніки.

Еллісу Лоу нічого не сказали – він вважає, що йому просто пощастило. Дот відправила Марвелл до Тіхуани, усі витрати оплатили – з бюджету жіночої виправної системи. Макферсон залишився без дружини та без роботи, але мав би подякувати, що не вирушив за ґрати за розбещення неповнолітньої, бо Марвелл так і не знайшли. Але дещо муляло Вінсеннсові – він знову змушений був зробити брудну послугу. Тому що Дот Ротштейн була в лікарні в жовтні сорок сьомого, тож, якщо вона знає, цілком можливо, знає і Дадлі. А якщо знають вони, то треба піти на все, аби більше ніхто не дізнався – передовсім Карен.

Ось уже цілий рік він був для неї справжнім героєм; іноді він і сам починав у це вірити. Він перестав посилати гроші дітлахам Скоґґінсів, закривши рахунок на сорока тисячах – стосунки з Карен вимагали грошей, а кожна ніч з нею вела його все далі від «Малібу Рандеву». Джоан Морроу Лоу залишалася такою ж стервою; Велтон і матуся, хай і знехотя, але змирилися з ним, а Карен любила Джека так, що часом йому ставало соромно. І робота у Відділі моралі була страшенно нудною – щоразу, коли траплялася справа, пов’язана із наркотиками, він хапався за неї із таким завзяттям, ніби це останній день його життя. Сід Гадженс його тепер майже не чіпав – Джек із наркотою вже не мав справи. Утім, після випадку із Макферсоном він цьому радів – невідомо, як би йому вдалося владнати все наступного разу.

Карен же виконувала свою брехливу роль, і це якоюсь мірою виправдовувало Джека. Багата спадкоємиця, випускниця престижної школи із будинком на узбережжі, за який заплатив татко. Цілком рутинна штука: йому тридцять вісім, їй двадцять три, з часом вона все зрозуміє. Вона хотіла за нього заміж – він опирався; маючи за свояка Елліса Доу, він до гробової дошки буде виконувати його доручення. Він знав, чому його роль героя потрапила у яблучко: Карен була тією, кого йому постійно хотілося вражати й дивувати. Він інстинктивно відчував, що саме з його роботи вона здатна сприйняти, а чого не може; її любов так вигострила його вміння оповідача, що тепер йому за великим рахунком навіть брехати не доводилося – достатньо було тільки замовчувати певні речі.

На дорозі виник затор; Джек звернув на північ, на Догені, потім – на захід, на Шарлевіль. Будинок № 9849 – двоповерхова будівля у стилі Тюдорів – перебував у кварталі від Вілшир. Джек припаркувався, перевірив поштові скриньки.

Усього їх було шість: одна – Лоретти Дауні, на п’яти інших значилися інші імена, три сімейних пари, один чоловік, одна жінка. Джек переписав усе, пішки дійшов до Вілшир та знайшов таксофон. Зателефонував до архіву та автоінспекції. На мешканців не було нічого – ані попередніх судимостей, ані взагалі кримінального минулого. Серед усіх виділялася хіба що самотня Крістін Берджерон, яку чотири рази притягували до адміністративки за недбале керування транспортним засобом, але без позбавлення прав. Поспілкувавшись із клерком, Джек отримав від нього ще трохи інформації: жінці було тридцять сім років, за родом занять – актриса/офіціантка, станом на липень 1952-го працювала у «Стен Драйв» у Голлівуді.

Чуття підказало Джекові: зазвичай офіціантки в Беверлі-Гіллс не живуть; очевидно, Крістін десь підробляла ліваком, інакше жити тут їй було б не по кишені. Джек повернувся до будинку № 9849, постукав у двері з табличкою «Керівниця».

Відчинила стара жінка.

– Слухаю вас, молодий чоловіче?

Джек швидко показав свій жетон.

– Поліція Лос-Анджелеса, мем. Я з приводу тих журналів, що ви знайшли.

Стара примружилася через окуляри із товстими, як від пляшки з-під коли, скельцями.

– Мій покійний чоловік взявся б за це і нікому б спуску не дав, містер Гарольд Дауні такої гидоти у своєму будинку би не потерпів.

– Мем, ви самі знайшли ці журнали?

– Ні, молодий чоловіче, їх знайшла моя прибиральниця. Вона їх розірвала і викинула у відро для сміття, а вже там їх знайшла я. Подзвонила у поліцію Беверлі-Гіллс, а потім розпитала Еолу.

– А де їх знайшла Еола?

– Ем-м-м… Я… не знаю, чи повинна я…

Джек різко змінив тему:

– Розкажіть про Крістін Берджерон.

– Вона мені в печінках уже сидить, – гаркнула хазяйка, – і синуля їхній також. Навіть не знаю, хто паскудніший!

– Проблемна мешканка, мем?

– Тільки й робить, що хахалів до себе водить! І катається по будинку на цих своїх ковзанах роликових – ну, як оце офіціантки катаються. А син її, негідник, навіть до школи ніколи не ходив! Хлопцю сімнадцять років, а він валандається із неробами!

Джек витягнув із кишені фотку Боббі Інджа; стара піднесла її до очей.

– Так, це один із приятелів-негідників Деріла. Він сюди разів десять приходив, не менше. А хто він такий?

– Мем, Еола знайшла журнали у квартирі Берджеронів?

– Ем-м-м…

– Мем, Крістін Берджерон або її син зараз вдома?

– Ні, я чула, як вони пішли кілька годин тому. Слух у мене гострий, не те, що зір.

– Мем, якщо ви проведете мене до їхнього помешкання і я там знайду подібні журнали, на вас чекатиме винагорода.

– Ем-м-м…

– У вас є ключі, мем?

– Звісно, я маю ключі, я ж управителька. Що ж, я вас впущу, якщо пообіцяєте нічого там не чіпати й не обкладати вашу винагороду податком.

Джек запхав фотокартку назад до кишені.

– Як забажаєте, мем.

Жінка пішла вгору, до квартир на другому поверсі. Джек слідував за нею; стара відчинила треті двері.

– У вас п’ять хвилин, молодий чоловіче. І будь ласка, обережніше із меблями – цей будинок належить моєму шваґрові.

Джек увійшов. Чистенька кімната, щоправда, підлога подряпана – напевно, ковзанами, про які згадувала стара жінка. Меблі якісні, хоча і старі та занедбані. Стіни – голі, телевізора – немає, на столі в рамках дві фотографії.

Джек взяв світлини; Лоретта Дауні підійшла до нього ближче. В однакових рамках – двоє гарних людей.

Світловолоса жінка із зачіскою «під пажа», дешевий блиск у погляді. І схожий на неї хлопчина – абсолютний білявчик із великими й дурними очиськами.

– Це Крістін із сином?

– Егеж, гарна пара, треба визнати. Молодий чоловіче, а про якого розміру винагороду йшлося?

Джек проігнорував її питання й попрямував до спальні: швидко передивився полиці та шухляди в шафі, зазирнув під матрац. Ані порнухи, ані наркоти, нічого особливого – можливо, окрім мереживної жіночої білизни.

– Молодий чоловіче, п’ять хвилин минуло. І я хочу, аби ви в письмовому вигляді підтвердили, що виплатите мені винагороду.

Джек обернувся до неї, посміхаючись:

– Я вам надішлю її поштою. І дайте мені ще хвилину, я перевірю їхню телефонну записну книжку.

– Ні! Ні! Вони можуть повернутися будь-якої миті! Вийдіть зараз же!

– Лише одна хвилинка, мем.

– Ні, ні, ні! Йдіть негайно!

Джек попрямував до дверей.

– Ви дуже нагадуєте мені того поліцейського із популярного телешоу, – сказала йому стара.

– Я навчив того актора всього, що знаю сам, – обернувшись, відповів Джек.

Отже, щось уже починало вимальовуватися.

Боббі Індж швидко здасть торговців порнографією, погодиться дати свідчення, на нього та на Деріла Берджерона можна повісити аморалку: щоправда, хлопець іще неповнолітній, але за Боббі уже тягнеться довжелезний хвіст звинувачень у проституції та гомосексуалізмі. Взятися за них добряче – і швидко будуть і зізнання, і арешти, і купа паперової роботи для Мілларда. А згодом – молодчина Джек розкидає руками величезну купу гною і героєм повертається до Відділу боротьби із наркотиками.

Дорогою до Голлівуду Джек зробив гак та заїхав до «Стен Драйву». Там, вправно їздячи на роликах, розвозила таці Крістін Берджерон. Пухкі губки, провокативна поведінка – таку легко уявити і повією, і порномоделлю із членом у роті.

Джек припаркувався, погортав папку Боббі Інджа. Два ордери на арешт: несплата штрафної квитанції та неявка до відповідального інспектора. Остання відома адреса: Норт-Гемел, № 1824, Західний Голлівуд – у самому серці Лавандової Ущелини. Там розташовувалися три гей-бари: «Прихисток Лео», «Лицар в обладунках» та «Гральна кімнатка Бі-Джея» – усі поруч, на бульварі Санта-Моніка. Джек приготував наручники і попрямував на Гемел-Драйв.

Подвір’я бунгало на Стріп викладено торфом, на одній із поштових скриньок напис: «Індж – № 6». Джек знайшов потрібні двері, постукав. У відповідь – тиша.

– Боббі, солоденький! – покликав він фальцетом.

Але знову без відповіді. Двері замкнено, фіранки спущені – у помешканні панувала гробова тиша. Джек повернувся до машини й попрямував на південь.

Він вирішив прочесати всі гей-бари в районі, благо, розташовані вони всього лише у двох кварталах. «Прихисток Лео» було зачинено до четвертої; у «Лицарі в обладунках» жодної душі. Бармен пробурмотів у відповідь на його питання «Який ще Боббі?», ніби й справді не знав. Джек рушив у «Гральну кімнатку Бі-Джея».

Усередині все було оббито шкірозамінником – стіни, стеля, кабінки і навіть невеличка сцена для музикантів. Гоміки тусувалися біля барної стійки; бармен моментально розпізнав у Джекові лягавого. Тому той без довгих прелюдій підійшов і виклав на поверхню стійки фотографії.

Бармен їх узяв, щоб роздивитися.

– Його Боббі-якось-там звати. Він тут ду-у-уже часто буває.

– Наскільки часто?

– Ну, кілька разів на тиждень – залізно.

– Удень чи ввечері?

– І так, і так.

– А коли був востаннє?

– Учора. Власне, якраз приблизно о цій порі і був. А ви…

– А я сяду в одну із кабінок і почекаю на нього. Якщо прийде – тихенько сповісти мене. Зрозуміло?

– Так. Але слухайте, ви мені і так всіх відвідувачів розлякали.

– Пригадай це, коли рахуватимеш податки. Збитки тобі з податків віднімуть.

Бармен захихотів; Джек попрямував до кабінки біля сцени. Звідси найкраще стежити – передні двері, задні двері, барна стійка як на долоні. А його самого ховає темрява. Він спостерігав за тим, що відбувалося довкола.

Гейські ритуали залицяння: обмінюються поглядами, недовго розмовляють і зникають за дверима. Над барною стійкою – дзеркало: так відвідувачам легше роздивлятися одне одного, зустрічатися поглядами й ціпеніти в захваті. Минуло дві години, немає вже півпачки сигарет, а Боббі Інджем і не пахне.

У нього в животі вже буркотіло від голоду, у горлянці пересохло, пляшки за стінкою звабливо йому посміхалися. Господи, як же нудно. Джек вирішив, що дочекається четвертої і рушить до «Прихистку Лео».

Але о 3:53 з’явився Боббі Індж.

Сів на вільний стілець, бармен налив йому. Джек підійшов.

У переляканого бармена раптом затремтіли руки та забігали очі. Боббі різко обернувся.

– Поліція. Руки за голову, – сказав Джек.

Індж плеснув склянку з напоєм йому в обличчя. Смак скотчу на язиці; від алкоголю запекло в очах. Він закліпав, перечепився, безпомічно розтягнувся на підлозі. Поки Джек відкашлявся і, протерши очі, роздивився довкола, Боббі вже втік.

Джек вибіг на вулицю: Боббі ніде нема, зате від троуару якраз від’їжджав автомобіль. А Джек залишив свою машину за два квартали звідси.

Як же хріново від цього алкоголю!

Джек перебіг вулицю й залетів до туалету бензозаправки. Зірвав із себе піджак, від якого смерділо скотчем, викинув його у відро для сміття. Вимив обличчя, відтер із милом плями на сорочці. Хотів проблюватися, аби тільки позбутися цього огидного смаку, але не зміг. У раковині залишилася мильна вода – він набрав її в долоні, зробив кілька ковтків і його, нарешті, вивернуло.

Потроху він почав отямлюватися: заспокоювалося серце, ноги ставали твердішими. Джек зняв кобуру, обернув її паперовим рушником та повернувся до машини. Побачивши таксофон, він автоматично набрав вивчений напам’ять номер.

Трубку підняв Сід Гадженс.

– «Цілком таємно», цілком конфіденційно.

– Сіде, це Вінсеннс.

– Джекі, ти знову у Відділі наркотиків? Щось маєш?

– Ні, я маю для тебе дещо з Відділу моралі.

– Щось смачненьке? Якась зірка вляпалася?

– Не знаю, наскільки смачненьке, але ти в нас ще той кухар – із чого завгодно зліпиш десерт.

– А що це ти такий захеканий? Біг кудись?

Джек закашлявся, видуваючи ротом мильні бульбашки.

– Сіде, я зараз розслідую справу про порнографію. Непристойні фото. Сцени злягання, але люди на світлинах не схожі на якихось наркотів чи ханиг, вони вбрані у дорогі театральні костюми. Це дуже якісна, професійна робота. Я подумав, може, ти що-небудь про це знаєш?

– Ні. Нічого такого не чув.

Занадто швидко відповів, навіть на мить не замислився.

– А про хлопця-повію Боббі Інджа нічого не чув? Або жінку на ім’я Крістін Берджерон? Працює офіціанткою, можливо, підробляє повією.

– Уперше чую, Джекі.

– Лайно. Сіде, а як взагалі стосовно незалежних торгівців порнухою? Про це ти щось знаєш?

– Джеку, я лише знаю, що то все – дуже секретна штука, ото і все. Із секретами така річ, приятелю – секрети є в усіх. І в тебе також, Джеку. Поговоримо пізніше. Зателефонуй, як будеш на роботі.

І поклав слухавку.

СЕКРЕТИ Є В УСІХ – І У ТЕБЕ ТАКОЖ, ДЖЕКУ.

Сід був сам на себе не схожий, а його останні слова звучали як попередження.

НЕВЖЕ ВІН ЩОСЬ ЗНАЄ?

Стурбований Джек понісся до «Стен Драйв», відчинивши всі вікна в машині, аби вивітрився запах мила. Крістін Берджерон ніде не було видно. Він поїхав назад на Шарлевіль, № 9849. Постукав у двері – марно. Побачивши між дверима та косяком широку шпарину, Джек навалився плечем, і вони піддалися.

На підлозі вітальні лежав розкиданий одяг. Фотографії в рамках зникли.

Переляканий, він увійшов до спальні – на жаль, пістолет він примудрився забути в машині.

Порожні полиці та шухляди, голе ліжко. Джек побіг до ванної кімнати.

У душовій кабінці – розсипані тампони та тюбик зубної пасти. У раковині – скалки розбитих скляних поличок.

Словом, видно, що збиралися не більше п’ятнадцяти хвилин.

Джек полетів назад у Західний Голлівуд. Двері квартири Боббі піддалися іще легше; Джек увійшов, тримаючи напоготові пістолет.

І цей встиг утекти, хоча збирався він набагато охайніше.

Чиста вітальня, у ванній – повний порядок, прочинена шафа довірливо запрошувала порожніми полицями. У холодильнику – банка сардин. Відро для сміття на кухні – порожнє, а в ньому – свіжий паперовий пакет.

Джек влаштував у помешканні справжній розгром: у вітальні, спальні, ванній, кухні; перевернув полиці, поперекидав килими, розніс туалет. І раптом йому на думку спало: повні сміттєві баки обабіч вулиці – пан або пропав.

Від його зустрічі із Інджем минуло менше півтори години: це стерво навряд чи побігло просто додому. Він же, мабуть, повертався якимись околицями та бічними вуличками, плутаючи сліди, і не ризикнув сісти в машину, припарковану неподалік. Звичайно, він розумів, за що його намагалися заарештувати – за його старі грішки чи за порнуху. Він також розумів, що не можна допустити, аби його взяли із журналами на руках. Возити це все добро у машині – страшенний ризик, бо ж легко нарватися на обшук. Тому залишалися тільки сміттєві баки перед будинком.

Джек вибіг на тротуар і кинувся до баків – у спину йому лунав дитячий сміх. Один бак, другий, третій, четвертий, п’ятий, і ще два – за рогом. На останньому не було кришки; з нього визирав край чорного глянцевого аркуша.

Джек чимдуж побіг у той бік.

Просто нагорі лежали цілих три журнали. Джек схопив їх і прожогом повернувся до машини, увімкнувши склоочисники – дітлахи намалювали йому щось на лобовому склі. Ті самі голлівудські пейзажі у тлі, Боббі Індж із хлопцями та дівчатами, відверті сцени із невідомими красунями. До середини третього журналу фотографії зробилися вже зовсім непристойними: оргії, ланцюжки із тіл, десятки людей на вкритій покривалом підлозі. Відділені від тіл кінцівки: червоні потоки з відрубаних рук і ніг. Джек напружив очі й розгледів, що кров намальована червоним чорнилом, а самі знімки редаговані – очевидно, кінцівки штучні, та й кров лягає на підлогу занадто витонченими завитками.

Побачене збило його з пантелику – уся ця чорнильна кров і решта. Джек намагався бодай когось упізнати, але аж до останньої сторінки не зустрів жодного знайомого обличчя. Там він побачив, як Крістін Берджерон злягається із власним сином, стоячи на роликових ковзанах на подряпаній дощатій підлозі.