Читать книгу Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Эллрой - Страница 20

Список Джека:

Джордж Єлбертон, чоловік, чорний, Саут-Біч, № 9781; Леонард Тімоті Бідвелл, чоловік, чорний, Саут-Дюкенс № 10062; Дейл Вільям Прітчфорд, чоловік, чорний, Саут-Норманді № 8211.

Тимчасовим напарником Джека став сержант Кел Дентон, колишній наглядач у в’язниці штату Техас.

До негритянських районів вони попрямували машиною Дентона, по радіо вже крутили якийсь джазець про «Бійню у “Нічній сові”». Дентон не замовкав – усе триндів про цього Леонарда Бідвелла, який, виявляється, виступав у другій напівсередній вазі, і Дентон бачив, як він всі десять раундів протримався проти Кіда Ґелівана, а це вам не іграшки! Джек не міг припинити думати про втрачену нагоду повернутися до Відділу боротьби з наркотиками: Боббі Індж та Крістін Берджерон накивали п’ятами, в інших хлопців із команди теж ніяких зачіпок не з’явилося. Фото оргій – вони були по-своєму прекрасні. Але йому зіпсували все розслідування якісь вилупки, які грохнули шістьох осіб заради пари сотень баксів. Він досі відчував на язику смак скотчу, а в голові відлунювали слова Сіда Гадженса: «Секрети є в усіх…»

Спершу вони вийшли на своїх нишпорок – і на Дентонових, і на його власних. Стійки для чищення взуття і більярдні, перукарні, церкви – усюди є свої люди, яким можна сунути в долоню банкноту і яких можна залякати або просто поговорити.

Вони промоталися негритянським кварталом чотири години, але ніякої конкретики так і не отримали: якісь пацани на фіолетовому «меркурії» їздили, квасили дешеве бухло, потроху розбишачили, але імен ніхто так і не назвав. Отже, довелося повертатися до списку.

Саут-Біч № 9781 – хижка, вкрита рубероїдом, перед будинком стояв фіолетовий «меркурій». Без коліс, іржавий міст втонув у траві. Дентон припаркувався.

– Може, вони так собі хочуть алібі забезпечити? Роззули автівку після нальоту на «Нічну сову», аби ми подумали, що вони нікуди нею не могли поїхати.

Джек похитав головою.

– Дивись, трава обплела гальмівні накладки. Ні, ця колимага минулої ночі до Голлівуду точно не їздила.

– Думаєш?

– Зуб даю.

– Ти впевнений?

– Упевнений.

Дентон попрямував на Саут-Дюкенс – там виявилася іще одна вкрита рубероїдом халупа. Біля будинку стояв фіолетовий «меркурій» – блискучі довгасті опуклості продовжували крила, стояли нові бризковики, на капоті красувалася табличка із написом «Фіолетові язичники». Вони піднялися на ґанок і натрапили на величезну боксерську грушу.

– А ось і твій боксер, – сказав Джек.

Дентон посміхнувся; Джек підійшов ближче й натиснув кнопку дзвінка. Ізсередини загавкав пес – судячи з голосу, то був справжнісінький монстр. Дентон стояв трохи осторонь, одночасно стежачи за подвір’ям і за тротуаром.

Двері відчинилися: на порозі жилавий чорношкірий хлопець тримав за нашийник величезного мастіфа. Собака гарчав.

– Це ви сюди через невиплату аліментів приїхали? – сказав чоловік. – Цілий наряд прислали?

– Ви – Леонард Тімоті Бідвелл?

– Саме так.

– Це ваш автомобіль стоїть перед будинком?

– Усе правильно. Хлопці, якщо ліваком за банк впрягаєтеся, то не там шукаєте. Я за свою крихітку заплатив усе до останнього цента, готівкою, після бою із Джонні Секстоном.

Джек вказав на пса:

– Забери його й зачини двері, потім вийди сюди й поклади руки на стіну.

Бідвелл рухався дуже повільно; Джек обшукав його, розвернув до себе обличчям. Підійшов Дентон.

– Хлопче, а як у тебе із дробовиками дванадцятого калібру?

– Га? – похитав здивовано головою Бідвелл.

– Де ти був сьогодні вночі близько третьої? – нахрапом спитав його Джек.

– Тут я був, у ліжку.

– Сам? Якщо був із якоюсь дівкою, вважай, у сорочці народився. Ну, скажи, що ти везунчик, поки мій напарник не розізлився.

– Цього тижня моя черга забирати до себе дітей. Уночі я був із ними.

– Де вони зараз?

– Тут. Сплять.

Дентон втупився дулом пістолета Бідвеллові в ребра.

– Хлопче, ти в курсі, що сталося минулої ночі? Щось ду-у-уже погане. То як щодо дробовика, хлопче?

– Чуваче, та нема в мене того сраного дробовика.

Дентон притиснув дуло пістолета сильніше.

– Хлопче, ти б при мені не лаявся. А ну, колися, кому ти давав свою тачку сьогодні вночі, поки ми твоїх чортенят сюди не витягли за шкибарки.

– Чуваче, я свою машину нікому не давав.

– Тоді викладай, кому ти позичив дробовика дванадцятого калібру? Нумо, хлопче, воруши мізками.

– Та я вже казав – нема в мене ніякого дробовика!

– А що за «Фіолетові язичники»? – втрутився Джек. – Це банда хлопців, які полюбляють фіолетові тачки?

– Чуваче, це просто назва нашого клубу. У мене – фіолетова тачка, так само як і у кількох інших чуваків. Ну, ми і влаштували клуб. До чого ви взагалі ведете?

Джек дістав список власників усіх фіолетових «меркуріїв» у місті.

– Леонарде, ти що, не читав газет вранці?

– Ні. Що…

– Чш-ш-ш. Радіо, може, слухав чи телевізор дивився?

– У мене ні телика, ні радіо нема. Якого біса…

– Чш-ш-ш. Леонарде, ми шукаємо трьох чорних хлопців, які полюбляють стріляти із дробовиків і їздять на «меркурії», дуже схожому на твій, 48-го, 49-го або 50-го року випуску. Я знаю, ти нікому не чинив зла. Я бачив твій бій із Ґевіланом і вважаю, що в тебе велике майбутнє. Ми шукаємо поганих хлопців. Поганців на схожій на твою машині, які можуть належати до твого клубу.

– А якого біса я мушу вам допомагати? – знизав плечима Бідвелл.

– Бо якщо не допомагатимеш, матимеш проблеми.

– Стукача з мене вирішили зробити?

– Та якого стукача. Тобі навіть казати нічого не треба. Просто прочитай список і покажи пальцем. Гаразд, погнали.

– Нє, вони й справді покидьки, – похитав головою Бідвелл, – тому я вам просто скажу, без цих витребеньок. Рей Коутс, на прізвисько «Солодкий», має «меркурій» 1949-го року – чудова машина. У нього є два приятелі – Лерой і Тайрон. Рей любить постріляти. Я чув, він полюбляє полювати на собак. Він хотів було вступити до нашого клубу, але дістав відкоша, бо він реально кінчений.

Джек зазирнув у список, і справді знайшов там: «Коутс, Реймонд, САут-Централ № 9611, кімната № 114. Дентон також розгорнув свою копію.

– Дві хвилини звідси. Оце так удача, треба швидко бігти туди!

– Швидше, погнали! – відповів колишній герой заголовків газет.

Готель «Тевір» розташовувався у будівлі у формі літери «L», на другому поверсі над пральнею. Дентон в’їхав на парковку; Джек побачив сходи на поверх із номерами та розчахнуті двері.

Вони рушили вгору – короткий коридор, хлипкі на вигляд двері. Джек дістав свій револьвер; Дентон тримав по пістолетові в кожній руці. Рахуючи номери, вони дійшли до № 114. Дентон із Джеком відступили на крок назад і одночасно шугонули ногами. Двері злетіли з петель, і вони побачили чорного хлопця, який, угледівши їх, схопився з ліжка.

Чорношкірий підняв руки. Дентон посміхнувся й прицілився. Джек штовхнув напарника плечем, і два постріли влучили у стелю. Джек вбіг до кімнати; хлопець спробував втекти, але Джек приклав його руків’ям револьвера по голові. Після такого хлопець уже не опирався – Дентон заклацнув йому наручники за спиною. Джек одягнув кастет і стиснув кулаки.

– Де Лерой із Тайроном? – спитав він.

Молодик проговорив крізь розкришені зуби закривавленим ротом: «Один-два-один». Дентон підняв його за волосся.

– Ти ж тільки не вбий його, – кинув Джек.

Дентон плюнув хлопцеві в обличчя; у коридорі почулися крики. Джек вибіг у коридор, завернув за ріг і зупинився навпроти № 121.

Зачинено. Галас ставав дедалі сильніший – нема коли слухати. Джек ударив ногою, і двері відчинилися. У номері було двоє чорних – один спав на розкладачці, інший хропів на матраці.

Джек увійшов. Десь неподалік розривалися сирени. Хлопець на матраці ворухнувся, і Джек вирубив його ударом кийка, а потім одразу ж приклав і другого, поки той не прокинувся. Сирени за вікном стихли. Джек помітив на тумбочці коробку.

Це була коробка від патронів: «ремінґтон» дванадцятого калібру. Коробка на п’ятдесят штук, а залишилося їх там зовсім трохи.