Читать книгу Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Эллрой - Страница 7

Його замкнули в кімнатці розміром два з половиною на два з половиною метри. Ані вікон, ані телефона, ані селекторного зв’язку. На полицях – щітки, ганчірки, відра, у засміченій раковині – горілка з ромом. Двері – сталеві; від запаху алкоголю ось-ось виверне шлунок. Через вентиляційний отвір долинали крики та глухі удари.

Ед забарабанив у двері – жодної реакції. Покричав у вентиляційну шахту – його обличчя обпекло гаряче повітря. Він зрозумів, що потрапив у пастку, замкнений, зв’язаний по руках і ногах. Хлопці з Відділу вирішили, що лише так він ні на кого не настукає. Цікаво, що б у такій ситуації робив його батько?

Час тягнувся повільно; крики із в’язничного блоку то стихали, то знову здіймалися, знову стихали і знов оживали. Ед ще раз забарабанив кулаками у двері – дарма. У коморі ставало дедалі більш задушливо; сморід спиртного отруював повітря. Як на Ґвадалканалі, коли він ховався від японців під трупами. Форма була наскрізь мокра; якщо він спробує винести замок пострілом, куля може зрикошетити і вбити його.

Навряд чи таку справу вдалося б зам’яти: внутрішнє розслідування, цивільні позови, велике журі. Поліцейські, які б’ють беззахисних підозрюваних; скільки сьогодні спустили цією забавою в унітаз свої кар’єри! А винний у всьому сержант Едмунд Дж. Екслі, який не зумів забезпечити порядок у відділкові. І Ед прийняв рішення: скористатися із власних мізків.

Він почав писати на звороті бланку. Версія перша: правда.

Розійшлися чутки, що Джон Геленовскі втратив око. Чутки ці поширював сержант Річард Стенсленд, який заарештував Денніса Райса та Клінтона Велапейка. Запалало вмить; лейтенант Фрілінґ, їхній командир, спав безпробудним сном, оскільки, порушивши внутрішнє розпорядження № 4319, напився на робочому місці. Сержант Е. Дж. Екслі, який раптом став за старшого, виявив зникнення ключів від камер. Натовп поліцейських, які святкували Різдво у кімнаті для інструктажу, рвонув у гості до затриманих. Камери, у яких утримували шістьох підозрюваних у нападі, відчинили ключами – тими самими, яких не знайшов сержант Екслі. Сержант намагався знову замкнути камери, але було вже пізно. Сержант Вілліс Трістано тримав сержанта Екслі за руки, а сержант Волтер Крамлі тим часом забрав у нього решту ключів.

Ані вмовляннями, ані силою сержант Екслі повернути ключі не зміг.

Детальніше.

Стенсленду взагалі клепку зірвало, але й решта поліцейських била беззахисних затриманих. Бад Вайт схопив одного із заарештованих за шию і підняв, вдаривши головою об стелю. Сержант Екслі наказав офіцерові Вайту припинити, але офіцер Вайт наказ проігнорував. Сержант Екслі не став повторювати наказ, оскільки заарештований звільнився, тож необхідність у подальшій конфронтації зникла.

Ед закліпав і продовжив писати. Поставив дату – 25 грудня 1951 року, рапорт про побиття затриманих у в’язниці Центрального відділку. Велике журі, імовірно, винесе обвинувальний акт, у департаменті почнуться внутрішні чистки – і від репутації шефа Паркера нічого не залишиться. Ед взяв чистий аркуш. Почнуть опитувати свідків – і тут з’ясується, що всі офіцери у відділку були п’яні, як чіп. Свідки з них були поганенькі; а ось він не пив, до того ж намагався навести порядок – свідок з нього ідеальний. Йому потрібно зняти із себе відповідальність, начальству – зберегти обличчя. У департаменті всі будуть вдячні людині, яка допоможе їм вийти сухими з води й не допустити розгромних статей у пресі, але для цього потрібен план. А план треба складати заздалегідь.

І Ед почав записувати другу версію.

На відміну від першої версії, тут для початку треба було покласти провину на конкретних офіцерів: Стенсленда, Джонні Браунелла, Бада Вайта і ще кількох осіб, які вже дослужилися або майже дослужилися до пенсії: Краґмен, Такер, Гайнекен, Гафф, Дісброу, Догерті. Якщо прокуратура забажає справжніх чисток, то кинути їм старої рибки. Далі – чому б не спитати алконавтів із клітки? – вони підтвердять, що підозрювані в нападі намагалися втекти й звільнити інших ув’язнених. Кілька фінтів – і ситуацію можна викрутити в такому світлі, що жоден свідок нічого не зможе спростувати. Ед підписав другу версію і приклав вухо до вентиляційної труби – дізнатися, чи не народилася третя.

Третя версія народжувалася повільно. За стіною Стенса закликали «прокинутися та поглянути, що він накоїв»; Вайт вийшов із в’язничного блоку, бурмочучи щось незадоволено. Краґмен і Такер кричали на мексиканців; ті відповідали стогонами та схлипуванням. Ані Вайта, ані Джонні Браунелла більше не чути. Ленц, Гафф, Догерті також пішли. Чути тільки надривний плач та знову й знову повторюване madre mia.

6:14.

Ед почав третю версію. У ній не згадувалося ані про стогони, ані про madre mia. Заарештовані за напад лютували й підбурювали до заколоту інших ув’язнених. Цікаво, що б сказав його батько, він же вічно товкмачить про правосуддя: цих шістьох побили за те, що вони скалічили двох поліцейських. Це хіба не правосуддя?

Шум вщухнув – і тепер остаточно. Ед спробував заснути, але так і не зміг. У замку повернувся ключ.

Лейтенант Фрілінґ був блідий і увесь тремтів. Ед, відштовхнувши його, рушив коридором.

Двері шести камер розчинені навстіж – стіни у крові. Хуан Карбігаль лежав на ліжку, у нього під головою була складена сорочка – кілька годин тому біла, тепер – темно-червона. Клінтон Велапейк змивав кров з обличчя унітарною водою. Рейєс Часкі перетворився на суцільне місиво; Денніс Райс розправляв розпухлі зламані пальці. Санчес Дінардо і Езекіль Ґарсіа притулилися одне до одного на брудній підлозі.

Ед набрав номер швидкої допомоги. Коли він казав «Центральний відділок», то ледве не виблював.