Читать книгу Наближення. Переклади (збірник) - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 16

«Допоки мати є, – казали звіддавен, —

в душі світа».

Як я тепер в це вірю!

І в найчорнішу мить світився біло день,

бо неньчина зоря не гасла у сузір’ї.

Тепер її нема. І світла дивен квіт,

що сяяв у душі,

опав на гострім зламі.

І вперше ранок не прийшов у світ:

удосвіта погасла тихо мама.

Як плакав я малим, коли у сні

ввижалося страшне: померла мати!

Той сон, як грім, будив і на війні,

навіть тоді, як спали всі гармати.

Поквапно слав трикутники з війни

і ждав, холонучи, вісток од мами.

Сьогодні ж наяву хилюся до труни,

як дерево, підтяте блискавками.

Я кулі не шукав. Але в бою

ішов у ріст, як личило солдату.

Бо вірив: коли стріну смерть свою,

мене оплаче, не забуде мати.

І легше йти в атаку нам було,

і впасти легше на жахкій дорозі:

не лиш слова нас брали на крило,

а й сльози наших матерів. І сльози.

А неньки тих, хто їх раніш ховав,

напевне ж, не були моєї гірші.

Як рано сніг синам на скроні впав!

Тепер він і мені у скроні дише.

І я хилюсь до сиріт у журі,

як журавель в замерзлому озерці.

Єдиний раз нас ранять матері.

Тепер та рана – і в моєму серці.

Здолавши скелі і правічний ліс,

знесилений, в морози тричі кляті,

вертавсь додому і душею грівсь

біля твого невгасного багаття.

Тепер між нас лягли такі хребти,

закуті в крижані, холодні лати,

які мені довік не перейти.

Вже не дійти мені до тебе, мати!

Тепер твій голос чую лиш у сні:

така далека далеч поміж нами!

І квіт очей, і образ твій мені

однині лиш у сні приходять, мамо!

Вже не схилюсь до рук твоїх повік,

які ні разу не принесли болю:

між нас мости зламав страшний потік.

Хіба що в сні побачуся з тобою…

Ти рано мужа втратила.

І ми

росли, малі, під горем та бідою.

Та й в чорний день між добрими людьми

душа твоя світилась чистотою.

І в тузі по отецькій стороні

все віддавала синові своєму,

щоб малося йому на чужині,

як в рідному, далекому Чегемі.

В чужім краю, втомившись од розпук,

до пліч твоїх щокою притулявся,

і танув полиновий дим розлук,

і я в дитинство знову повертався.

І чувся шепіт отчої ріки,

так наче ми вернулись в давнє наше.

І сніг чегемський падав крізь віки,

і чуб голубили вітри Кьок-Та́ша.

Вже посивілий, до твоїх колін,

було, схилюся в сутемінь зимову.

І одпливе перейдене, мов тінь,

і я собі хлоп’ям здаюся знову,

що, бавлячись, в далекім напівсні

впіймав жар-птицю з чарівного дійства!

Ніколи вже не вернуться ті дні,

і я не повернуся у дитинство!

Ховали матір. Вересень вповні

стояв, налитий літеплом, мов чара.

О, як біліли гори вдалині!

Мені ж вони здались чорніші хмари.

Той скорбний день мойого каяття

такий був світлий, в сонячній поливі,

як все прожите матір’ю життя,

Її надії, сльози і молитви.

Без тебе, мамо, перша віч спливла.

Тобі ж тепер нема ні дня, ні ночі:

ти перейшла за грань, де править мла.

Ні дощ, ні сніг тобі не зашепоче.

Все, як було: по колу йдуть світи.

Згортає вітер у чинарах крила.

Лиш місяць, що лице твоє світив,

в цю ніч освітлює твою могилу.

Біжу в твій дім од горя й самоти,

забувши, що тебе забрало лихо.

«Хоч вік шукай, та матір не знайти!» —

чинари плачуть на подвір’ї тихо.

Шукаю! Марне: не озвешся ти.

Лиш сум останнім журавлем кигиче.

Кричу! Та холодно мовчать світи…

О, горе всім, хто матір не докличе!..

«Негоже плакать мужу!» – так мені

ти говорила в мить мою найважчу.

Прости, що, зломлений, в самотині

Я над могилою твоєю плачу.

Прости, що вперше, як мале дитя,

тебе ослухавсь і ридаю скрушно.

В цей чорний вересень мого життя

я вперше, мамо, заповіт порушив!

«Не плач. То світ нас, матерів, беріг

од горя – пережити горе сина.

І коли смерть прийшла на мій поріг,

так мусить бути: я сама просила.

Просила всі літа її,

коли

зорі молилась в надвечір’я сині.

Хай душу не заступить тінь імли!

Мужайся, заклинаю тебе, сину.»

«Лишаю одного. Прости, молю,

мене, дитино, в цю тяжку годину,

що вперше завдаю тобі жалю

своєю смертю. Не моя провина.

Я віджила. Аби лиш ти в путі

не спотикався і не знавсь з бідою.

Раділа я, що син мій при житті

ні разу не покрив себе ганьбою.»

«Лишаю одинокого. Прости!

Хто ж голову твою тепер прихиле?

Та знай: як честі й правді зрадиш ти,

я заридаю і в тісній могилі.

Будь мудрим. Важко полишати світ,

та жить не легше – пам’ятай до скону.

Донині серцем берегла твій слід,

тепер моя могила – оборона».

Так говорила ти в останній час —

мій судія, моя свята наука.

Коли, було, на манівці збивавсь,

на правий шлях вела мене за руку.

Ти в спадок полишила доброту,

сердечну мудрість і любов велику.

Душі твоєї світлу висоту

я прагнутиму осягти довіку.

На смертнім ложі вірила вона:

«Не плач, ми ще побачимося, сину».

Той голос тихий серце протина,

коли в журі дивлюсь на верховини.

Однині ті слова в мені завжди…

Та знов на гори подивився тужно.

«Вам не зустрітися повік. Не жди», —

сказали мені гори незворушно.

Гарсіа Лорко, брате мій!

Як жаль —

вона читать не вміла! Коб уміла —

зі мною б разом по тобі печаль

по-материнськи в горах поділила.

Вона б сльозою вмила день і смерк,

і весь Чегем хиливсь би з нею в горі.

Тепер їй не оплакать нашу смерть —

я сам її оплакую у горах.

Я нині горя скуштував того,

що й вас не обмине, рокує досвід.

«Чи мати вмерла в тебе одного?

О, скільки матерів пішло на той світ!» —

ви скажете.

То – істина, на жаль.

Та як вмира твоя – здається, часе,

що тільки ти зазнав таку печаль,

звідколи в груди попіл б’є Клааса!

«Роби добро! У цьому смисл всього.

Як друг на камінь упаде підтято,

не полишай у горах одного,

аби себе й коня порятувати!»

Так научала ще з дитячих літ,

так наказала в мить свою останню.

Клянусь твоїй могилі: доки світ,

той заповіт святим для мене стане!

Із молока твого я взяв тепло

в поезію. І чистоту, і совість.

В ній сяє мудрістю твоє чоло,

всього життя непогрішима повість.

І я умру. Та що там не кажіть —

не вмре добро, воно в онуках скресне!

І хай мій вірш зі мною щезне вмить,

все ж материнська доброта не щезне!

Коли я, люди, хоч одне зерно

на тиху радість висіяв між вами

(нехай не більше крапельки воно),

ви не мені подякуйте, а мамі!

Коли добро приніс хоч раз в житті,

ви не мені подякуйте, а мамі!

Коли не кинув друга у біді,

ви не мені подякуйте, а мамі!

Коли із книг моїх хоча б ковток

ти взяв снаги,

подякуй моїй мамі.

Кому запав у серце хоч рядок —

ви не мені подякуйте, а мамі.