Читать книгу Наближення. Переклади (збірник) - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 23

П’ять хвилинок перерви ще —

Олівцями працює бригада.

На цеглинах шорстких ущент

Грифель кришиться, прямо досада.

Метушливий метелик присів,

На косинці дівочій тріпочеться.

Як в орнаменті сцени усі —

У трикутниках, у трапеціях.

Ширша обрій, мов дівич-сон.

Рівень виверши – ніжно до щему.

Пахне вапном комбінезон,

Весняним хмаровинням, дощами.

Певно, час вже позбутися роб,

І далеко над двінською кручею

Грім басить, ніби наш виконроб,

Блискавку, мов рулетку, розкручує.

Весняні пригадаються сни

Ген

на верхів’ї будинку

невтомним їм,

Як внизу розв’язали вони

Рівняння з двома невідомими.

Славлю скатерку чисту,

Щойно качалкою скачану,

Чисту-пречисту,

Коли її мати в неділю рано

Застилає на стіл широкий.

Розправляє роги неспішно —

Спереду всі чотири,

Потім розплутує торочки,

І вони, з найм’якшого льону,

За пальці шорсткі чіпляються…

Нарешті почесне місце

Земних і надземних богів

Буханець житній займає,

І скатерть, мов лист кленовий,

З прожилками складок,

Бо качалась в чотири скалки, —

Стає настільною скатертю…

Не скажуть у Полоцьку:

Софійський собор.

Тут його називають ласкаво:

Софійка.

Так партизани

Своїх зв’язкових називали.

Так гукав я колись

Доньку сусідську.

Храм Святої Софії —

Софійка…

Тягне руки в блакить,

Мов дві тополинки сухії,

Благає, аби громовиця не вдарила

По засіках заготзерна.

Хліб щоденний —

Ячмінь і жито

Вона затуляє од лютих злив.

На дверях окутих

Вухо скоби одтягує

Замок завушницею пудовою.

Від осколків і куль віспувата,

На світ Софійка поглядає

Очима цнотливими.

Здалеку,

з одинадцятого століття,

Ввечері сон до неї приходить

І сниться аж до світанку.

Незвичним запахом

Вітер дихне з Нафтограду —

Софійка прокинеться:

Стоїть незнайомий,

Од нафти блискучий,

Мов грак на таловині.

Де вона,

Довго Софійка не розуміє.

Здалеку в ранок оцей повернеться.

І тільки такий же рожевуватий,

Як дев’ять століть назад,

Над Двіною над розімлілою – туман…

Стверджують історики і мовознавці,

Що поступово стираються межі націй

І, нібито як пережиток,

віджити повинна обов’язково

Ти, мово нені моєї – моя білоруська мово,

Та, що в мені пойменована – не анонімна,

Та, що по жилах тече моїх

сонним Сожем і Німаном.

Очікую часу дружби людської,

Та не згоджусь, що рідні мови лускою

Були на рибині людства

(хіба тут до полемічності?)

Яка у вічність пливе океаном вічності.

Листя осіннє жаріє, старечо жовкне,

Листя весняне кулачки розтуля з жагою

дитинною.

І коли навіть мова моя і замовкне,

То не зробиться мертвою латиною.

Слова, де кожнісінький звук

Мов мерзла синичка ронить між тернами,

Не стануть медичними термінами.

Цюю мову

Мусять вивчити знову,

Щоб дізнатися,

Як Русь моя, біла

од весняного квіту

і кісток непроханої бридоти

з-під черепастих свастик,

Вільною волею дорожила,

Як з братами і сестрами щиро дружила.

Коли мова моя

Увіллється в загальний людський океан, —

Потече в ньому стрімко і стримано

Теплим Гольфстрімом

І буде мені серце гріти

Кожним збереженим словом

Споконвічна, як жито,

моя білоруська мова!

Частенько ми багато каємось,

Аж пуп вривається, аж ну

Од хвилювання заїкаємось,

Щоб ртуттю стати десь «на нуль».

А нуль – становища з вигодою,

Тут тільки нашорошуй слух —

Підскочиш, як війне погодою,

Спадеш, як трісне коло вух.

Земля ж з угір’ями та ямами.

Покаявся – й минула січ.

Забули ми, як з покаяннями

Головоньки спадали з пліч.

Не застрашні для правди каїни,

Не встелиш м’яко всім у поті.

Я спотикаюсь —

Та не каюсь,

Щоб не розкаюватись потім.

В довгих і тьмавих сукнях

(Вік-свекор: «І сам не гам…»)

Понуро було і сумно

Веселим дівочим ногам.

Берізками молодими

Світили крізь морок віків

І гасли в завійному димові

На чоботях у парубків.

Під хмарою сукні —

сумно.

Ласкавий який моріг!

І вік молодий голосує

За емансипацію ніг.

В мелодіях катеринки

Сивий погас заповіт.

Нарешті зирнули з хитринкою

Колінця

на білий світ.

За модою —

лиш не спізнитися!

Стережись, парубоцтво, оман!

Все вгору спливають спіднички,

Немов той досвітній туман.

Не місце тут кислій міні.

Як сам себе не мани,

А ніжки в спідничці-міні

Спробуй-но обмини.

Здається,

сиджу на міні.

Тролейбус

у космос летить.

На звабну кульбабу-міні,

Їй-богу ж, дихну —

облетить.

Ну, як обійти стороною

Спідничок цих грішний плин —

Поети і астрономи

Од неба свій зір одвели!..