Читать книгу Наближення. Переклади (збірник) - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 6

Крізь місто пекучих палаючих хмар

Я тягну життя за собою в мішку,

Я голий бреду у спокусу тяжку —

Жене мене крові гордливий пожар.

Ось двері урочі, ось повно окрас

Тяжезних карбівок з юначого шляху,

Я смерті своєї здійму костомаху,

Я гахну разочок – однісінький раз,

Аж стулки застогнуть, аж форми ячатимуть.

Ім’я залишив я, а тілом прочах.

Стою на страшному порозі. В очах —

Поручкались тяжко кінець і початок.

Він продав свій газон «Стандарт Ойл»,

Він жартує з сусідами, він спостерігає,

Як бульдозер, сп’янілий бензином,

Промацує тугу якість землі,

Як підкрадається під гіллястими небесами

До безтурботного коріння дерева.

Цей напад на куці кущі бузків

Був лише сигналом до штурму

Старовинних велетнів зелені.

Бульдозери грубо підрізували,

Шматували, калічили, розривали —

З кожним в’язом століття на землю гупало…

Цілий день машини, вантажені в’язами,

Скидали їх, зарізаних під землею.

Гусениці металеві ходили по ходах крота.

Кріт шалів з переляку у темних своїх палацах.

Велетні на коліна впали. Корони зелені спали.

Тряслися в припадочній, як од скаженого сіверка.

Я бачив перелякані тіні дітей,

Що бавилися в дитинство під тінями в’язів —

Зелена сторінка життя пилюгою покрилась.

Я бачив, як розвертались червоні фургони,

Як розганяли дитячі привиди в передмістя,

Засмічені димом, засмучені старістю.

Я бачив, як за борти тікало навтьоки коріння,

Хотіло землі торкнутись – доторкалося до гудрону.

Кричи, Місяцю! На цьому кутку землі

Сталось з деревами те, що сталось…

Я в свідки беру відображення їхніх конвульсій

У маленьких люстерках проїжджих байдужих машин.

Яка нагорода знати містера Сміта,

Чиї твори, як дощ в яснодення, такі випадкові!

Хто вважає за радість з ним просто поряд сидіти,

Хто на віддалі ненавидить, безумовно, з тої ж любові!

Його очі за розрізом трохи неначе східні,

Його пальці довгі і білі, неначе вони в намітці,

Його натура м’яка, його рухи і то привітні,

При звуці гонга підскакує він, як риба на сковорідці.

Підборіддя його не роздвоєне, мова його ллється зливою,

Його обличчя чисто виголене бритвою добре правленою,

Його права рука дуже схожа до його лівої,

Його ліва нога паралельна до його правої.

Його друзі – митці, науковці, тузи лікарняні,

За покликанням він слідопит і справді цим не жартує.

Кухонні знаряддя перед ним, як овечки слухняні,

Хоча друзів своїх він поза домом більше частує.

В молодості він був серйозним колекціонером,

Колекціонував він раніше лише коробки сірникові.

А нині – блокноти і капелюхи. Любив кулінарні химерії —

Смачні летючі лисиці – майже дорівнюють кажанові.

На Мальорці не був ні разу, хоч має там досить поклонниць.

Двічі був на Таїті, не обпивався чаєм.

І він рідко (що він, хіба ветеран-марафонець?!)

Зробить два кроки, коли одного вистачає.

Відраза в нього до водіння машин і до квашеної капусти.

Застібку «блискавка» терпить і куртки спортивні носить.

Він зовсім байдужий до карт, хоч не вважа їх розпустою,

Він нікчемний на ковзанах, відчув він це раз – і досить.

Плаче тужно за ним другий бік океану.

А він завжди повертається шляхом, яким приїхав.

Він кличе його по імені, кличе безперестану —

Повернення завжди для нього єдина і справжня втіха.

Повернення завжди з вітром, і вітер він завжди слухає,

Поки шумують хвилі і солоно лижуть руку.

Стелиться темінь в низинах, страх приходить з розпукою,

Він присмерку завжди боїться і цвіркунового звуку.

Він думає більше і більше, бо ж час осідає торосами,

Як том невідомого міфа, відкривається дійсність щоліта.

Прерій високотрав’я оплакує його ридма росами —

Яка нагорода знати містера Сміта!