Читать книгу Промови, що змінили світ - Группа авторов - Страница 16

4 березня 1861 року

Співвітчизники – громадяни Сполучених Штатів! Відповідно до традиції, традиції настільки ж старої, як сама форма правління, я з’являюся перед вами, щоб звернутися до вас із короткою промовою і скласти у вашій присутності присягу перед вступом на посаду, як того вимагає від президента Конституція Сполучених Штатів.

Сьогодні я не вважаю для себе потрібним обговорювати ті проблеми управління, які не викликають особливого занепокоєння або хвилювання. Судячи з усього, серед жителів південних штатів існують побоювання, що з приходом республіканської адміністрації їхня власність, мирне життя й особиста безпека можуть опинитися під загрозою. Проте для подібних побоювань не було і немає жодних розумних підстав. Насправді, завжди були і є найпереконливіші докази, що свідчать про інше, і їх легко перевірити. Їх можна знайти майже в усіх опублікованих промовах того, хто зараз виступає перед вами. Наведу лише один вислів, що міститься в одному з моїх виступів, де я заявляю, що не маю жодних намірів прямо або побічно втручатися у функціонування інституту рабства в тих штатах, де воно існує. Я вважаю, що не маю законного права робити це, і я не схильний це робити.

Ті, хто висунув мою кандидатуру і вибрав мене на цей пост, вчинили так із повною свідомістю того, що я зробив цю і багато інших подібних до неї заяв і жодного разу не зрікся їх; більше того, ці люди запропонували мені включити в політичну платформу – причому як закон для самих себе й для мене – зрозумілу й виразну резолюцію, яку я зараз зачитаю: «Постановили, що збереження непорушності прав штатів і особливо права кожного штату встановлювати порядки у своїх внутрішніх інститутах і управляти ними виключно за своїм власним розумінням є надзвичайно важливим для тієї рівноваги сил, від якої залежать досконалість і довговічність нашої політичної структури; і ми засуджуємо незаконне вторгнення збройних сил на землю будь-якого штату або території, хоч би під яким приводом воно було здійснене, як один із найтяжчих злочинів».

Я знову наголошую тепер на цих переконаннях, і, роблячи це, я лише привертаю особливу увагу громадськості до найпереконливішого зі всіх можливих у цій справі доказів того, що власність, порядки й безпека будь-якого регіону жодним чином не зазнаватимуть втручання з боку адміністрації, яка береться до своїх обов’язків, я хочу також додати, що будь-який захист, який можна надати відповідно до Конституції і законів, буде наданий усім штатам, коли його законно зажадають, з будь-якого приводу і з однаковою готовністю, незалежно від того, хто цього захисту прохатиме.

Багато суперечок виникає щодо видачі втеклих слуг або працівників. Стаття, яку я зараз зачитаю, записана в Конституції так само зрозуміло, як і всяка інша:

«Жодна особа, яка зобов’язана до служби чи роботи в одному із штатів згідно з його законами і яка тікає до іншого штату, не може на підставі законів або постанов останнього бути звільнена від цієї служби або роботи і мусить бути видана на вимогу сторони, для якої така служба чи робота виконується».

Навряд чи можна сумніватися в тому, що автори цього положення створювали його для вимог повернути назад тих, кого ми називаємо втеклими рабами, але намір законодавця – закон. Усі члени Конгресу присягаються дотримуватись Конституції у всіх її частинах, зокрема й цього положення – як і всякого іншого. Отже, пропозиція, щоб раб, чий випадок підпадає під дію цієї статті, «був виданий», дістає одностайне схвалення, сформульоване у вигляді клятви. Тепер, якби законодавці доклали належних зусиль, то хіба вони не змогли б з майже такою ж одностайністю виробити й ухвалити закон, за допомогою якого можна було б надійно захистити цю одностайну клятву?

Є певні розбіжності в думках щодо того, хто має забезпечувати дотримання цієї статті – федеральна влада чи влада штату, але ці розбіжності, звичайно ж, не настільки істотні. Якщо раб має бути виданий, то для нього або кого-небудь іншого навряд чи матиме велике значення, яка влада зробить це. Хай там як – чи слід задовольнитися тим, що твоя клятва залишиться невиконаною через неістотну розбіжність із приводу того, як саме її треба дотримуватися?

Знову ж таки, хіба не слід у будь-який закон з цього питання внести всі відомі в цивілізованій і гуманній юриспруденції гарантії свободи, аби вільна людина в жодному випадку не була видана як раб? І хіба не варто водночас із цим забезпечити законом реалізацію тієї статті Конституції, яка гарантує, що «громадянам кожного штату надаються всі привілеї і пільги громадян інших штатів»?

Сьогодні я виголошую офіційну клятву, не маючи на думці якихось застережень та без наміру тлумачити Конституцію або закони за допомогою якихось надмірно суворих правил; і хоча я тепер не називаю конкретно ті або інші закони Конгресу, які слід запровадити, я наполягаю на тому, що для всіх – і для офіційних, і для приватних осіб – буде набагато безпечніше виконувати і дотримуватися всіх тих законів, які продовжують бути чинними, аніж порушувати будь-який із них, бажаючи знайти собі виправдання в тому, що, за чиїмось власним розумінням, вони є антиконституційними.

Сімдесят два роки минуло від дня першої інавгурації президента, що відбулася за нашою Конституцією. Протягом цього періоду п’ятнадцять різних видатних громадян один за одним здійснювали управління органами виконавчої влади. Вони діяли всупереч численним небезпекам і, як правило, з великим успіхом. Та все ж, при всій масштабності прецеденту, тепер я на короткий чотирилітній конституційний термін берусь виконувати те ж саме завдання в украй важкій і незвичайній ситуації. Розкол федерального Союзу, що досі маячив лише як загроза, тепер проявляється як страхітлива спроба здійснити його.

Я вважаю, що з точки зору універсального права і Конституції Союз цих штатів вічний. Вічність, навіть якщо вона не виражена прямо, мається на увазі в Основному законі всіх державних форм правління. Можна з упевненістю стверджувати, що жодна система правління як така ніколи не мала в своєму Основному законі положення про припинення власного існування. Продовжуйте виконувати всі чітко виражені положення нашої національної Конституції, і Союз залишатиметься завжди, бо його неможливо знищити інакше, як удавшись до дії, не передбаченої в самому цьому документі.

Знову ж таки, якщо Сполучені Штати є не системою урядування у власному значенні слова, а Союзом штатів, заснованим просто на договорі, чи може він, як договір, бути мирно розірваним меншою кількістю сторін, аніж їх було під час його створення? Одна сторона – учасниця договору може порушити його, тобто розірвати, але хіба ж скасування його дії не потребує згоди всіх?

Виходячи з цих загальних принципів, ми приходимо до твердження, що з юридичної точки зору Союз вічний, і це підтверджується історією самого Союзу. Союз набагато старший за Конституцію. Його фактичне існування почалося з підписання Статей асоціації в 1774 році. Він зміцнів і продовжував розвиватися з прийняттям Декларації незалежності 1776 року. Подальше зміцнення Союзу, відданість якому всі тодішні тринадцять штатів наочно підтвердили, давши слово вірності й пообіцявши, що він буде вічним, було відображено в Статтях Конфедерації в 1778 році. І нарешті в 1787 році однією з цілей розробки і прийняття Конституції було проголошено завдання «утворити досконаліший Союз».

Але якщо руйнування Союзу одним або лише частиною штатів стане можливим згідно із законом, то тоді Союз буде менш досконалим, аніж до прийняття Конституції, тому що буде втрачено життєво важливий елемент вічності.

Звідси випливає, що жоден із штатів не має права суто за власною ініціативою вийти із Союзу, що рішення і постанови, які приймалися з цією метою, не мають юридичної сили, і акти насильства, здійснені в межах будь-якого штату (або штатів), спрямовані проти Уряду Сполучених Штатів, набувають, залежно від обставин, заколотницького або революційного характеру.

Тому, з огляду на Конституцію та права, я вважаю, що Союз непорушний, і буду в межах моїх можливостей, як того прямо і недвозначно вимагає від мене Конституція, піклуватися про те, аби закони Союзу були сумлінно дотримані в усіх штатах. Я вважаю, що чинити так – це мій обов’язок, і я виконуватиму його, наскільки дозволять обставини, поки мій законний господар, американський народ, не відмовить мені в необхідних засобах або яким-небудь владним чином не накаже мені інше. Я сподіваюся, що це буде розцінено не як загрозу, а всього лише як оголошений намір Союзу захищати і зберігати себе конституційними засобами.

Під час проведення цієї політики немає жодної потреби в кровопролитті або насильстві, і їх не буде, якщо їх не нав’яжуть загальнонаціональним органам влади. Довірені мені повноваження будуть використані для того, щоб контролювати, займати власність і території, що належать уряду, і володіти ними, а також збирати мито й податки, але не виходити за рамки того, що може бути необхідним для виконання цих завдань, що є неприпустимим, так само як і використовувати силу проти народу або в його середовищі – хоч би де це було. Якщо в якому-небудь внутрішньому районі країни ворожість до Сполучених Штатів буде настільки велика й повсюдна, що не дозволить компетентним місцевим громадянам виконувати свої обов’язки на федеральних постах, то в цьому випадку для вирішення виниклої проблеми не буде зроблено жодних спроб нав’язати людям неприйнятних для них осіб зі сторони. Навіть якщо уряд матиме юридично бездоганне право застосувати силу, щоб забезпечити виконання згаданих обов’язків, спроба добитися цього може стати настільки визивною і до того ж майже нездійсненною, що, на мою думку, краще на якийсь час утриматися від створення таких посад.

Пошта, якщо її не відкидають, як і раніше доставлятиметься в усі частини Союзу. Усюди, наскільки це можливо, люди повинні мати те відчуття абсолютної безпеки, яке є найсприятливішим для того, щоб спокійно мислити і міркувати. Указаний курс послідовно буде втілювано в життя, якщо поточні події і досвід не доведуть доцільності внесення до нього коректив або змін, і кожного разу за такої потреби я оптимально використовуватиму свої повноваження відповідно до обставин, маючи на увазі і сподіваючись, що таким чином буде мирно врегульовано проблеми, котрі хвилюють націю, і буде відновлено братську симпатію і стосунки.

Усюди, наскільки це можливо, люди повинні мати те відчуття абсолютної безпеки, яке є найсприятливішим для того, щоб спокійно мислити і міркувати.

Я не стану ані стверджувати, ані заперечувати, що у нас подекуди є люди, які так чи інакше хочуть знищити Союз і радіють будь-якому приводу, аби зробити це. Але якщо вони існують, мені немає потреби звертатися до них. Проте чи можу я не говорити з тими, хто справді любить Союз?

Перш ніж звернутися до такого серйозного питання, як руйнування нашого державного устрою зі всіма його вигодами, пам’ятними подіями і сподіваннями, чи не слід уточнити, навіщо це руйнування потрібне. Чи зважитеся ви на такий безрозсудливий вчинок, якщо є всі підстави вважати, що тих чи інших бід, яких ви намагаєтеся уникнути, насправді не існує? Чи ризикнете ви зробити таку жахливу помилку, якщо цілком конкретні біди, до яких ви наближаєтеся, є набагато тяжчими, аніж усі ті біди, від яких ви тікаєте?

Усі публічно заявляють про своє задоволення Союзом за умови дотримання в нім усіх конституційних прав. Чи правда тоді, що кому-небудь відмовили в якому-небудь чітко записаному в Конституції праві? Думаю, що ні. На щастя, людський розум влаштований так, що жодна зі сторін не наважиться на це. Пригадайте, якщо зможете, хоча б один випадок, коли б ясно записане положення Конституції було знехтуване. Якби більшість просто через свою кількісну перевагу позбавила меншість будь-якого чітко виписаного конституційного права, це могло б з моральної точки зору виправдати революцію, за тієї умови, звичайно, що таке право мало б життєво важливе значення. Але в нашому випадку це не так. Усі життєво важливі права меншин й індивідів настільки певно забезпечені положеннями Конституції, а також її застереженнями, гарантіями і заборонами, що стосовно них ніколи не виникає суперечок. Але в жодному Основному законі неможливо сформулювати положення, застосовне до якогось конкретного випадку, який може виникнути в практиці управління. Жоден провидець не може передбачити всіх питань майбутнього, і жоден документ розумного обсягу не може вмістити правильні відповіді на всі можливі питання. Хто мусить видавати втеклих рабів – влада федерального центру чи штату? У Конституції не сказано нічого конкретного. Чи може Конгрес заборонити рабство в територіях? У Конституції не сказано з цього приводу нічого визначеного. Чи може Конгрес захищати рабство в територіях? У Конституції не сказано і з цього приводу нічого певного.

Довкола питань такого роду виникають усі наші конституційні суперечки, і ми розділяємося у відношенні до них на більшість та меншість. Якщо меншість не погоджуватиметься, то більшість повинна погодитися або ж уряд має піти у відставку. Іншої альтернативи не існує, бо, залишаючись при владі, уряд солідаризуватиметься з однією або іншою стороною. Якщо меншість у такому разі відщепиться від більшості, замість того щоб погодитися з нею, то вона створить прецедент, який, у свою чергу, розщепить і погубить її, тому що всяка меншість, яка виникне в її власному середовищі, відщеплюватиметься від неї кожного разу, коли більшість відмовиться бути контрольованою такою меншістю. Чому, наприклад, через два або три роки яка завгодно частина нової Конфедерації не зможе довільно відколотися знову, так само як і частини чинного Союзу мають намір вийти з його складу?

Усі, хто тепер плекає наміри відокремитися, поволі привчаються саме до таких дій.

Чи існує серед штатів, що збираються створити новий Союз, така бездоганна тотожність інтересів, яка породжуватиме лише гармонію і не допустить нового розколу?

Ясно, що центральна ідея прибічників розколу – це, по суті, анархія. Єдиним справжнім сувереном вільного народу є більшість, яка обмежується певними рамками за допомогою конституційних застережень та заборон і завжди легко міняється разом із зваженими змінами думок і відчуттів народу. Усякий, хто відкидає це, неминуче скочується до анархії або деспотизму. Одностайність неможлива. Правління меншості як перманентний устрій є абсолютно неприпустимим, тому якщо відкинути принцип більшості, то нічого не залишається, окрім анархії або деспотизму в певній формі.

Я не забуваю про займану деким позицію, згідно з якою конституційні питання треба вирішувати у Верховному суді, і я нітрохи не заперечую, що рішення, які він ухвалює, мають у будь-якому випадку бути обов’язковими для сторін як щодо судового клопотання, так і щодо предмета цього клопотання, і що всім іншим органам влади належить ставитися до них украй шанобливо і враховувати у всіх аналогічних випадках. Звичайно, не виключено, що таке рішення в якій-небудь конкретній справі може виявитися помилковим, проте через те, що потенційні згубні наслідки обмежуватимуться лише цим окремим випадком, а рішення може бути анульоване, так і не ставши прецедентом для інших справ, у нього є всі шанси виявитися меншим злом, аніж ті біди, які породила б інша практика.

У той же час чесний громадянин повинен визнати, що коли політику уряду з життєво важливих питань, котрі зачіпають увесь народ, треба остаточно зміцнити постановами Верховного суду, то, як тільки ці постанови будуть прийняті в звичайному судовому позові між сторонами з особистими позовами, народ перестане бути власним правителем, адже в цих межах він практично передасть свою виконавчу владу до рук цього видатного трибуналу. І в цій думці немає жодних нападок на суд або суддів. Вирішувати справи, що подаються до суду, належним чином – їхній обов’язок, від виконання якого вони не можуть ухилитися; і не вони винні, якщо хтось прагне використовувати їхні рішення в політичних цілях.

Одна частина нашої країни вважає, що рабство – це справа правильна й потрібна і що його слід поширювати, тоді як інша вважає, що це зло і його поширювати не слід. Це єдина суперечка по суті. Статті Конституції про втеклих рабів і закону, спрямованого на припинення зарубіжної работоргівлі, дотримуються, мабуть, так само сумлінно, як і будь-якого іншого закону в суспільстві, де моральні засади людей змушують їх – хоча й небездоганно – підтримувати сам закон. Основна частина народу дотримується безстороннього правового зобов’язання в обох випадках, але деякі порушують і те, й інше. Це становище, на мій погляд, неможливо виправити до кінця, і в обох випадках після розпаду частин воно може стати ще гіршим, аніж раніше. Зарубіжна работоргівля, до теперішнього часу ще не остаточно ліквідована, була б урешті-решт відновлена без будь-яких обмежень в одній частині, тоді як утеклі раби, що їх видають сьогодні лише в окремих випадках, не були б видані іншою частиною взагалі.

Щиро кажучи, ми не можемо розділитися. Ми не можемо відгородити частини нашої країни одну від одної або побудувати між ними непробивну стіну. Чоловік та дружина можуть розлучитися і вийти за межі спілкування та досяжності одне одного, але різні частини нашої країни цього зробити не зможуть. Вони не зможуть відвернутися одна від одної, і відносини між ними, дружні або ворожі, мусять тривати. Чи можна буде тоді після розділення зробити ці відносини вигіднішими або більш задовільними, аніж до нього? То хіба чужоземцям простіше укладати договори, аніж друзям розробляти закони? То хіба легше дотримуватися договорів між чужоземцями, аніж законів серед друзів? Припустімо, ви розпочнете війну, але ви не зможете воювати вічно, і тоді, після того як обидві сторони зазнають тяжких втрат і жодна з них не доб’ється успіху, ви припините бойові дії і перед вами знову постане те ж саме старе питання: на яких умовах будувати відносини?

Ця країна, з усіма її установами, належить тим людям, які її населяють. Кожного разу, коли їх починає дратувати чинний уряд, вони можуть скористатися своїм конституційним правом внести поправки до його діяльності або своїм революційним правом розігнати або повалити його. Я не можу не зважати на той факт, що багато гідних і патріотично налаштованих громадян хочуть, щоб у національну Конституцію були внесені поправки. Не даючи жодних рекомендацій щодо поправок, я водночас вважаю за потрібне сказати, що цілком визнаю законні повноваження людей щодо всієї сукупності даної проблематики, які вони можуть здійснити будь-яким способом, безпосередньо зазначеним у цьому документі.

Чоловік та дружина можуть розлучитися і вийти за межі спілкування та досяжності одне одного, але різні частини нашої країни цього зробити не зможуть.

І за нинішніх обставин мені слід не протидіяти, а сприяти тому, щоби люди могли користуватися справедливо наданою їм можливістю впливати на хід подій у цій справі. Наважуся додати, що я б віддав перевагу погоджувальному методу, тому що в цьому випадку поправки можуть виходити безпосередньо від самого народу, на відміну від того, коли йому дозволяється лише приймати або відкидати чиїсь пропозиції, які не були вироблені спеціально для вирішення даного питання і які можуть не відповідати його бажанню схвалити або відкинути їх. Наскільки мені відомо, через Конгрес пройшла запропонована до Конституції поправка – яку, проте, я ще не бачив, – що має на своїй меті не допускати жодного втручання федерального уряду в діяльність внутрішніх інститутів штатів, включаючи інститут осіб, що перебувають на офіційній службі. Щоб уникнути неправильного тлумачення того, що я сказав, я відступаю від свого наміру не говорити про конкретні поправки лише для того, щоб зазначити, що в застосуванні цього положення до конституційного закону, про який ідеться в цьому випадку, я не заперечую проти надання йому недвозначного і необоротного характеру.

Президент США отримує всі свої повноваження від народу, і в жодному з них йому не доручалося ставити умови роз’єднання штатів. Народ сам може зробити це, якщо, звичайно, прийде до такого рішення, але президент як такий до цього не має жодного відношення. Його обов’язок – керувати дійсною системою управління в тому вигляді, в якому вона дісталася йому, і передати її неослабленою своєму наступникові.

Чом би нам не зберігати терплячу віру в кінцеву справедливість народного рішення? Чи є в світі надія краща або хоча б сумірна з цією?

Чом би нам не зберігати терплячу віру в кінцеву справедливість народного рішення? Чи є в світі надія краща або хоча б сумірна з цією? В умовах нинішніх розбіжностей хіба ж не вірить кожна зі сторін у свою правоту? Якщо Всемогутній Правитель Народів з Його вічною істиною і справедливістю буде на вашому боці на Півночі або на вашому боці на Півдні, ця істина і ця справедливість, звичайно ж, запанують завдяки рішенню цього великого суду американського народу.

У рамках системи правління, за якої ми живемо, цей самий народ, проявляючи мудрість, надав своїм державним чиновникам дуже малі повноваження для лиходійства і настільки ж мудро передбачив повернення цих малих повноважень у власні руки через дуже короткі проміжки часу. І доки народ зберігатиме свою гідність і пильність, жодна адміністрація, попри всю її порочність або глупоту, не зможе заподіяти дуже серйозної шкоди системі правління за короткий чотирилітній термін.

Мої співвітчизники, кожен і всі разом, спокійно й ґрунтовно обдумайте всі сторони цієї проблеми! Ми не втратимо нічого цінного, якщо не квапитимемося. Якщо є мета, що спонукає кого-небудь з вас до необачних дій, до того, щоб у гарячому поспіху зробити вчинок, на який ви ніколи не пішли б навмисне, то ця мета залишиться нездійсненою, якщо ви не квапитиметеся, але добрій меті не може зашкодити неквапливе обдумування. При всьому вашому незадоволенні нинішнім становищем у вас і досі є стара, але як і раніше сильна Конституція, а з дражливих питань – закони, створені вами в її рамках; до того ж у нової адміністрації не буде ані повноважень, ані бажання негайно міняти який-небудь з них. Навіть якщо припустити, що ви з вашим незадоволенням стоїте в цій суперечці на стороні істини, то все одно для поспішних дій немає жодної поважної причини. Інтелект, патріотизм, християнство і тверда віра в Нього, який ніколи не залишав цю благословенну землю, як і раніше в змозі щонайкраще влагодити всі наші сьогоднішні труднощі.

У ваших руках, мої невдоволені співвітчизники, а не в моїх, знаходиться найважливіша проблема Громадянської війни. Уряд не збирається нападати на вас. Ви не матимете конфлікту, якщо не нападете самі. Ви не зв’язані жодною карбованою на небесах клятвою знищити дійсну систему правління, натомість я буду зобов’язаний найурочистішою клятвою «підтримувати, охороняти і захищати» її.

Мені дуже не хочеться завершувати на цій ноті. Ми не вороги, а друзі. Ми не маємо бути ворогами. Хоча пристрасті, можливо, і ослабили узи нашої прихильності, вони не повинні розривати їх. Таємні струни пам’яті, що протягнулися від кожного поля битви й могили патріота до кожного живого серця і домівки через усю нашу широку країну, таки зазвучать єдиним хором Союзу, коли до них знову доторкнуться кращі ангели нашого єства, і це неодмінно станеться.

Наприкінці червня 1863 року армія конфедератів під командуванням генерала Лі (близько 70 тисяч чоловік), обійшовши армію Півночі із заходу, вторглася до штату Пенсільванія. Назустріч їй для прикриття столиці виступила армія жителів Півночі під командуванням генерала Дж. Міда (близько 90 тисяч чоловік). Вирішальна битва відбулася біля міста Ґеттісберґ. Протягом трьох днів армія Півночі відбивала шалені атаки конфедератів і зрештою змусила їх відступити. У ході цієї битви загинуло близько трьох тисяч солдатів армії Союзу й близько чотирьох тисяч Конфедерації. І хоча війна тривала ще майже два роки, Ґеттісберзька битва фактично визначила остаточну перемогу Півночі. 19 листопада 1863 року на місці битви відбулася церемонія відкриття Національного солдатського цвинтаря. Виголошена президентом Лінкольном промова, незважаючи на свою стислість (вона тривала трохи більше двох хвилин), дотепер залишається однією з вершин ораторської майстерності. У своїй промові Лінкольн закликав співгромадян звернутися до принципів рівності, проголошених у Декларації незалежності США. Повний текст Ґеттісберзької промови викарбувано на п’єдесталі пам’ятника Лінкольну у Вашингтоні.