Читать книгу Промови, що змінили світ - Группа авторов - Страница 19

4 лютого 1916 року

…Для всіх нас надзвичайно принизливим є той факт, що цього вечора, під покровом цього великого університету, в цьому священному місті я змушений звертатися до своїх одноплемінників нерідною мовою.

…У грудні я побував на сесіях конгресу. У залі було набагато більше людей, аніж тут, і чи повірите ви, якщо я скажу вам, що їхні серця торкнули тільки ті промови, що виголошувалися мовою хіндустані? Так було в Бомбеї, а не у Варанасі, де хінді володіють усі. Але між хінді і діалектами президентства Бомбей немає такої вже великої різниці, як між хінді й англійською, і присутні на засіданні конгресу цілком розуміли тих, хто говорив мовою Індії. Я сподіваюся, що університет подбає про те, щоб молоді, котра прийде сюди, передали знання її рідною мовою. Наші мови – це відображення нас самих, і якщо ви говорите мені, що наша мова занадто бідна, щоб точно висловити кращі думки, тоді вже скажіть: чим скоріше ми зникнемо з лиця землі, тим краще. Чи є серед нас хоч одна людина, що мріє про те, щоб англійська стала національною мовою Індії? Навіщо нашому народові така перешкода? Задумайтеся хоч на мить, чи в рівних умовах перебувають наша молодь і англійське юнацтво.

…Нас обвинувачують у тому, що ми незаповзятливі. Але як же нам бути заповзятливими, коли ми змушені віддавати дорогоцінні роки життя на оволодіння далекою нам мовою?

Наші мови – це відображення нас самих, і якщо ви говорите мені, що наша мова занадто бідна, щоб точно висловити кращі думки, тоді вже скажіть: чим скоріше ми зникнемо з лиця землі, тим краще.

…Дістаємо ми винятково англійську освіту. Зрозуміло, це далося нам взнаки. Та уявіть собі, що останні п’ятдесят років ми вчилися своїм рідним наріччям. Чого б ми тоді досягли? Сьогодні в нас була б вільна Індія, люди були б освічені, але не виглядали б так, мовби вони іноземці у власній країні, а зверталися б до самого серця народу. Вони трудилися б серед найбідніших з бідних, і все, чого вони досягли б за ці п’ятдесят років, стало б надбанням нації. Однак зараз навіть наші жінки нездатні поділити наші кращі, найпередовіші ідеї…

…Я змалював картину в цілому і, якщо вже ви дарували мені почесне право звернутися до вас, буду з вами відвертий. Звичайно, ми повинні розібратися з цими питаннями, йдучи до здобуття автономії. Покажу вам іншу картину. Його величність магараджа, що керував учора нашою дискусією, говорив про бідність індійського народу. На цьому наголошували й інші оратори. Але чому ми стали свідками в пандалі12, де віце-король заклав перший камінь університету? Безперечно, видовище було чудове: виставка коштовностей, розкішний бенкет для зору найбільшого ювеліра, що зволив прибути з Парижа. Я ж порівнюю пишно вичепурених аристократів і мільйони бідняків, і мені хочеться сказати знаті: «Індії немає порятунку, доки ви не зірвете із себе ці коштовності і не віддасте їх, щоб поліпшити становище ваших співвітчизників». Переконаний, що ні королю, ані лорду Гардінґу13 не потрібно, щоб на знак найглибшої поваги до них ми спустошували свої скриньки й обвішувалися коштовностями від голови до п’ят. Візьму на себе сміливість донести до вас думку самого короля Ґеорґа: йому не потрібний подібний вияв вірнопідданських почуттів.

Коли я чую, що в одному з великих індійських міст зводиться величезний палац – неважливо де, у Британській Індії чи в Індії, керованій нашими великими вождями, – мені стає прикро, і я думаю: «От на що витрачаються гроші, здобуті працею хліборобів». Але ж хлібороби – понад три чверті населення нашої країни, і вчора пан Хіггінботам сказав нам своєю чудовою рідною мовою, що це ті люди, котрі «замість одного колоска вирощують два». Та якщо ми відбираємо в них або ж дозволяємо комусь відбирати майже всі плоди їхньої праці, чи живий у нас дух незалежності? Наш порятунок – у селянах. Його не дадуть нам ні юристи, ні лікарі, ані багаті поміщики.

Сатьяграха (у перекладі з санскриту – «прагнення до істини»), створена Махатмою Ґанді філософія ненасильницької боротьби, зіграла величезну роль не тільки у звільненні Індії від колоніального гноблення, але й вплинула на боротьбу за права людини в усьому світі. В основі цієї філософії – прагнення впливати на совість супротивника шляхом відмови від насильства й готовності переносити страждання. У 1919 році англійська влада прийняла так званий «закон Роулетта», яким розширювалися надзвичайні повноваження англійського уряду в Індії й визначалися покарання за антиурядові акції. Цей закон призвів до масових акцій протесту, центром яких стало місто Ахмедабад. Під час заворушень індійські робітники спалили більш ніж півсотні урядових будинків, загинули ні в чому не повинні люди. Ці дії обурили Ґанді, який розумів, що насильство викличе ще більше насильства. У своїй промові, виголошеній на зборах громадян Ахмедабада в його ашрамі (резиденції) у Сабарматі 14 квітня 1919 року, він засудив дії своїх одноплемінників. Ця промова стала однією з яскравих сторінок історії Індії, справжнім проявом філософії сатьяграха, принципи якої Ґанді відстоював усе життя.