Читать книгу Промови, що змінили світ - Группа авторов - Страница 22

Український державний і політичний діяч, голова Центральної Ради Української Народної Республіки (УНР), історик

Михайло Грушевський народився в Холмі 16 29 (17) вересня 1866 року в родині вчителя греко-уніатської гімназії. Юнацькі роки провів на Кавказі, в 1886— 1890 роках учився на філологічному факультеті Київського університету.

У 1894 році Грушевський перебрався до Львова, де обійняв посаду завідувача кафедри загальної історії Львівського університету. У 1914 році Михайло Грушевський переїхав до Києва, де керував діяльністю «Наукового Товариства» і виданням «Літературно-наукового вісника». Наприкінці того ж року його заарештували за обвинуваченням у шпигунстві й вислали в Симбірськ. Коли 4 березня 1917 року в Києві була створена Центральна Рада, Грушевського заочно обрали її головою. 14 березня він приїхав у Київ.

Після поразки УНР у боротьбі з більшовиками в 1919 році Грушевський виїхав до Австро-Угорщини. Перебуваючи в еміграції, він неодноразово просив радянський уряд дозволити йому повернутися, і в 1924 році такий дозвіл було надано.

Після повернення колишній президент УНР викладав історію в Київському державному університеті, був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, а в 1929 році – дійсним членом АН СРСР. Помер Михайло Грушевський 25 листопада 1934 року в Кисловодську.

●

За свідченням істориків, улітку 1917 року чисельність прихильників УНР, готових захищати її зі зброєю в руках, досягала 300 тисяч чоловік. Це була потужна сила, здатна протистояти будь-якому зовнішньому й внутрішньому ворогові. Але недалекоглядна політика керівництва та інші фактори призвели до того, що під кінець року армія УНР скоротилася в 20 разів. Зовсім іншою була ситуація в армії Радянської Росії. Завдяки добре налагодженій системі агітації армія більшовиків зростала з кожним днем.

Такий розвиток подій призвів до того, що в січні 1918 року УНР опинилася в критичному становищі. Більшовики захопили Харків і Полтаву й рвалися до Києва. Тим часом у самій столиці спалахнуло спровоковане більшовиками повстання робітників заводу «Арсенал». У такій ситуації фактично єдиними захисниками Києва були близько 300 бійців студентського куреня Українських січових стрільців.

28 січня 1918 року студенти і юнкери зайняли оборону на станції Крути між Бахмачем та Ніжином. Ранком наступного дня захисники Крут протягом декількох годин героїчно стримували наступ (за різними даними) від двох до шести тисяч добре озброєних солдатів і матросів. Ці кілька годин дозволили владі УНР придушити повстання в Києві, перегрупувати сили й урятувати столицю від більшовиків. Практично всі захисники Крут загинули, 27 студентів були захоплені в полон і, після катувань, розстріляні більшовиками. Бій під Крутами став символом патріотизму в боротьбі за незалежність України. У березні 1918 року, після підписання більшовиками Брест-Литовського миру й повернення уряду УНР до Києва, було ухвалене рішення провести врочисте перепоховання захисників Крут. 19 березня на Аскольдовій горі в Києві відбувся похорон 28 полеглих студентів. З траурною промовою виступив голова УНР Михайло Грушевський.

Промова під час похорону полеглих захисників Крут

19 березня 1918 року

Dulce et decorum pro patria mori! Солодко і гарно вмерти за отчизну, – каже латинський поет17, поезії котрого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно! Се затямили вони – і не опустили тієї рідкої нагоди, яку давала їм нинішня велична хвиля відбудування нашої держави і охорони вільностей і прав нашого трудящого люду. Вони стали грудьми за свою батьківщину і мали щастя полягти головами в цій святій боротьбі.

Велике щастя згинути так, в боротьбі, а не дезертирами, не нейтральними, не замішаними в юрбі страхополохами, що безплатними пасажирами силкуються прослизнути в нове царство української свободи. Велике щастя окупити своєю кров’ю забезпечення цієї свободи!

Вони стали грудьми за свою батьківщину і мали щастя полягти головами в цій святій боротьбі.

От у цій хвилі, коли провозяться їх домовини перед Центральною Радою, де протягом року кувалась українська державність, з фронтону її будинку здирають російського орла, ганебний знак російської власті над Україною, символ неволі, в котрій вона прожила двісті шістдесят з верхом літ. Видно, можливість його здерти не давалась даремно, видно, вона не могла пройти без жертв, її треба було купити кров’ю. І кров пролили ці молоді герої, котрих ми нині проводжаємо!

Вони щасливі, що могли купити своєю кров’ю такі вартості своєму народові! Батьки, брати, сестри тих, котрих ми сьогодні ховаємо! Стримайте сльози, що котяться з ваших очей, як стримую я. Бо ж ті, котрих ви ховаєте, доступили найвищого щастя – вмерти за отчизну! Їх слава і вдячна пам’ять про них житиме з нашою свободою разом, серед народу нашого однині і довіку!

16

Нині польське місто Хелм.

17

Тобто Горацій.