Читать книгу Байки - Леонід Глібов - Страница 13

Бурмило Кундель вирвався на луг —

На волі трохи погуляти,

Бо остогид йому ланцюг,

Обридло в курені лежати.

Піткнувсь у чагарник… Коли глядить —

Назустріч Вовк біжить.

Бурмило витріщивсь і став брехати

— Стій! — крикнув Вовк. — Чого свариться нам!

Ось не дурій, дай покій ти зубам!

Я хочу щось тобі сказати. —

Замовк Бурмило, бо злякавсь,

А той до нього знов озвавсь:

— Чим винен Вовк, що сіна не вживає,

Трави не їсть, м’ясця бажає?

А де ж того м’ясця узять?

Не довелось Вовкам хазяйнувать,

Так поневолі треба красти,

Щоб не пропасти;

Буває — ніч і дві і там, і там нюхнем, —

І вернемось, як кажуть, порожнем.

Погане, я чував, життя собаче,

Недобре ж і Вовкам…

Ти знаєш, що надумав я, земляче?

Побратаймось, на заздрість ворогам!

Не хочу знаться з вовчою бідою,

Піду і я з тобою,

І будем жити ми

Братами між людьми.

— А що ж, — на се сказав Бурмило, —

Хоч і диковина, а добре діло;

Ми будем жити в курені;

Спокійно і тобі, і веселіш мені;

Тебе там будуть годувати,

Бо знатимуть, що Вовк не хижий, свій…

Ходім мерщій,

Щоб часу не теряти. —

Побачив Вовк на шиї ретязок,

— Се що, пита, — у тебе за значок? —

Бурмило став хвостом виляти.

— Се, — каже, — щоб… ланцюг чіпляти…

— Ланцюг?! — Вовк здивувавсь. — На прив’язі

живеш,

Туди й мене упхнеш!

Се, братику, погане діло;

Ще не було Вовків дурних! —

Похнюпився Бурмило,

Стоїть ні в сих ні в тих;

— Така вже, — каже, — доля наша!

Аби, мовляли, борщ та каша —

Поїв

І гавкай на Вовків. —

Вовк на Бурмила подивився

І мовив: — Бодай би не діждать

Тим ланцюгам бряжчать!.

Прощай! — І в чагарник поплівся.

Дарма що Вовк, а добре розсудив,

Неначе хто навчив,

Що іноді з’їси і не доволі,

Зате живеш на волі.