Читать книгу Байки - Леонід Глібов - Страница 14

Лисиця десь м’ясця дістала.

Тихесенько прибігла під стіжок —

Ум’яла більшенький шматок,

А менший у сінце сховала

На другий раз, бо нужду знала;

Сама ж спочити прилягла…

Воно годиться, попоївши;

Не молода-таки й була,

Натомиться, всю ніч ходивши…

Аж ось — у гості Вовк біжить.

«От, — дума, — і лягла спочить!»

Добридень, кумо! — Вовк гукає. —

Той спить, хто щастя має!

От, кумо, лишенько мені

У сій поганій стороні:

Никав всю ніч, аж утомився —

Та й що ж! Ніде не поживився!

Чи до кошари підберусь —

Боюсь!.

Вівчар не спить, в сопілку грає…

Таке-то кум твій щастя має.

А їсти, кумо, аж-аж-аж!

Цілісіньку б із’їв корову! —

Кума ж

На сюю жалібную мову

Так каже кумові свому:

— Сердешний куме! Ну й чому

Ти не прибіг до мене вранці?.

Отут не козаки живуть — поганці!

Мабуть, їм ніколи й заснуть;

Усе так пильно стережуть,

Що треба гаспидського митця,

Щоб обдурить та поживиться!.

Поїж сінця… —

А Вовчик не про сіно дума;

Коли б йому шматок м’ясця!

— Ні, — каже він, — спасибі, кумо! —

Та й з тим голодний лицар мій

Пішов додому сам не свій.

Оце ж то теє: на, небоже,

Те, що мені не гоже.