Читать книгу Байки - Леонід Глібов - Страница 16

На полі Вовк овечку взяв,

Потяг сердешную в діброву —

Не на розмову, —

А щоб із’їсти: він бажав

М’ясця свіженького давненько.

От взяв овечку, обідрав,

Як знав,

Та й заходився хорошенько

М’ясце під дубом уминать, —

Аж на зубах кістки хрущать.

Їв Вовчик, їв — аж утомився;

Гаразденько удовольнився,

А все-таки всього не з’їв:

«Нехай вже, — каже, — другим разом».

М’ясце травицею прикрив,

А сам спочинуть ліг тим часом.

Неначе пан який — лежить…

А Мишенятко під вербою

Почуло, що м’ясце пахтить,

Та й крадеться поміж травою

(Яке мале, а вже хитрить!)…

От помалесеньку підкралось,

Взяло м’ясця та у дупло й сховалось.

Угледів Вовк, дарма що спав,

І на ввесь гай гукать зачав:

— Ой ненечко! Рятуйте! Поможіте!

Ловіте злодія, держіте!

Добро моє покрав!

Я в одному селі по ярмарку гуляв

Та й бачив диво:

Якийсь там становий хвинтив спесиво

Біля чумацьких хур.

Чого він там никав — усі на вус мотали…

От якось у його тарані в’язку вкрали,

А він гукає: «Пробі! Калавур!»