Читать книгу Байки - Леонід Глібов - Страница 15

Надумавсь Вовк, що жить йому погано:

Не з’їсть, не засне до пуття,

Що вік його минає марно,

Що треба кращого шукать собі життя…

Сидить він раз під дубом та й куняє,

Ніхто його не розважає, —

Аж чує — на вербі,

Між листям десь, Зозуля закувала:

— Ку-ку! Добривечір тобі!

А що се, Вовчику, чи не журба напала?

Чи, може, підтоптавсь?

— Яке там підтоптавсь! — до неї Вовк озвавсь. —

Тобі усе, паньматко, смішки!

А декому ні кришки:

Тут думка неабияка

Морочить козака.

— Скажи ж мені, нехай і я почую, —

Зозуля каже, — що і як,

Про що міркує неборак?

— Прощайте, — от що!. Помандрую, —

Мовляє Вовк, — покину вас усіх.

— От тобі й на! Чи справді, чи на сміх? —

Зозуля, сміючись, питає. —

Вигадуєш ти, друже мій! —

Розсердивсь Вовк та й каже їй:

— Які там вигадки! Либонь, не знає,

Як кожен біс мене ганяє, —

Хотіли б навіть вбить!

Ні, годі вже мені терпіть

Таку лиху годину…

Попхаюсь, серце, на Вкраїну, —

Хороша, кажуть, сторона:

Життя таке, що на!

Там люди не страшні, шанують, привітають;

Собаки там нікого не займають, —

Живи як хоч, де хоч ходи,

Не сподіваючись біди.

— А Вовчі норови ти де подінеш? —

Пита Зозуля. — Тут покинеш?

— Бодай тебе, Зозуленько моя! —

Сміється Вовк. — Вигадуєш дурниці…

Хіба ж Вовки — Лисиці,

І я, мов, і не я?.

Був Вовком я і Вовком буду —

Довіку і до суду!

— Ой Вовче, Вовче, не хвались, —

Промовила Зозуля, — стережись!

Ось не мандруй ти здуру,

Бо здіймуть з тебе шкуру.

Не забувайте, земляки:

Є й між людьми такі Вовки, —

Про других — де тобі як виють,

А самі ж лихо діють.