Читать книгу Байки - Леонід Глібов - Страница 19

Під дубом у гаю жила Гадюка,

Непросипуща злюка:

Усе було сичить-сичить,

Щоб кого-небудь укусить.

Мале Ягнятко там гуляло;

Скік-верть, сюди-туди —

Та якось під той дуб і доскакало,

Не сподіваючись біди…

Гадюка кинулась та й укусила, —

От так, як бач,

Безвинного занапастила.

Ягнятко в плач,

А потім на травицю впало:

— Ох, за що ж, за що? — простогнало…

А бісова Гадюка знов сичить:

— Щоб тут гулять не сміло!

Ти, може, затоптать мене хотіло, —

Вас треба вчить! —

Ягнятко більше не озвалось…

На світі нажилось, награлось…

Затихло… спить…

Колись і між людьми чимало

Таких ягнят попропадало.

Тепер гадюкам час сказать:

Минулися вже тії роки,

Що розпирали боки, —

Дай, боже, правді не вмирать!