Читать книгу Потік. Психологія оптимального досвіду - Мігай Чиксентмігаї - Страница 20

Іноді люди відчувають велику радість, захоплення без жодної видимої причини: це переживання може викликати випадково почутий музичний твір, мальовничий краєвид або спонтанне відчуття щастя, що приходить раптово. Але здебільшого оптимальні переживання виникають під час виконання певних дій, цілеспрямованих і обмежених правилами, – дій, які вимагають вкладення психічної енергії і які неможливо виконати без відповідних навичок. Чому це відбувається саме так, ми з’ясуємо пізніше. На цьому етапі досить зазначити, що так, здається, буває завжди.

Важливо наголосити, що «дія» не завжди є дією у фізичному сенсі, а «навички», пов’язані з нею, не обов’язково мають бути фізичними вміннями. Наприклад, у всьому світі одним із найчастіше згадуваних радісних занять є читання. Читання цілком підходить під наш опис, оскільки вимагає концентрації уваги й має мету, а щоб займатися ним, необхідно знати правила (в цьому випадку граматику мови, якою написано книжку). Уміння, необхідні для читання, охоплюють не тільки грамотність, а й здатність бачити за словами образи, співпереживати вигаданим персонажам, розпізнавати історичні та культурні контексти, передбачати повороти сюжету, аналізувати й оцінювати авторський стиль тощо. У цьому широкому сенсі «навичкою» можна вважати будь-яку здатність оперувати символьною інформацією, як-от: здатність математика виконувати подумки складні розрахунки або здатність музиканта поєднувати ноти в мелодію.

Ще одне універсальне радісне заняття – перебувати серед інших людей. Спілкування на перший погляд входить у суперечність із твердженням, що отримання насолоди від діяльності вимагає опанування певних навичок, бо, здається, не потрібні особливі уміння, аби пліткувати й жартувати з кимось. Але насправді потрібні, і багато сором’язливих людей знають, що той, хто почувається в товаристві незручно, боятиметься встановлення неформальних контактів і уникатиме компаній усіма силами.

Будь-яка діяльність відкриває людині можливості для дії, ставить перед нею завдання, що вимагає відповідних навичок для реалізації. Для тих, хто не володіє потрібними навичками, діяльність не є викликом – вона просто позбавлена сенсу. Фігури, розставлені на шахівниці, викличуть приємне хвилювання в шахіста, але залишать байдужим того, хто не знає правил гри. Для більшості людей прямовисна стіна Ель-Капітан у Йосеміт-Веллі – просто величезна кам’яна брила. Але для альпініста це арена, що пропонує нескінченно складну симфонію викликів для розуму й тіла.

Простий засіб знайти виклики – надати заняттю характеру змагання. Звідси й величезна привабливість усіх ігор і видів спорту, де одна людина чи команда змагається з іншою. Конкуренція – швидкий і ефективний спосіб досягнення складності: «Той, хто бореться з нами, – писав Едмунд Берк, – зміцнює наші нерви й удосконалює нашу майстерність. Наш супротивник є нашим помічником». Виклики конкуренції можуть стимулювати розвиток і давати насолоду. Але коли прагнення перемогти суперника превалює у свідомості над бажанням якомога краще виконати завдання, радість часто зникає. Конкуренція буде радісною тільки тоді, коли означає вдосконалення вмінь, а, ставши самоціллю, вона перестає захоплювати.

Але виклики в жодному разі не обмежуються змаганнями або фізичною активністю. Вони необхідні, щоб знаходити насолоду в цілком несподіваних ситуаціях. Наприклад, ось цитата з одного з наших досліджень. Респондент, художній критик, описав насолоду, яку він отримує, дивлячись на картини, і яку більшість людей розцінила б як безпосередній інтуїтивний процес: «Багато творів, із якими ви стикаєтесь, є дуже … прямолінійними… і ви не знаходите в них нічого цікавого, але, знаєте, є інші – твори, в яких є виклик, твори, що залишаються у вашій пам’яті, змушуючи повертатися до них знову й знову». Іншими словами, навіть пасивна насолода, яку людина отримує, споглядаючи картину або скульптуру, залежить від закладених у творі мистецтва викликів нашим почуттям.

Багато видів діяльності, що дарують насолоду, створені саме із цією метою. Ігри, спорт, мистецтво й література впродовж століть розроблялися спеціально для того, щоб збагачувати життя радісними враженнями. Але було б помилкою вважати, що оптимальні переживання дарують тільки заняття мистецтвом і розваги. У здоровій культурі продуктивна праця та необхідні повсякденні справи також приносять задоволення. Фактично одна із цілей цієї книги полягає в тому, щоб дослідити способи перетворення навіть рутинних справ на індивідуально значущі ігри, які забезпечують оптимальні переживання. Підстригання газону або очікування в приймальні стоматолога можуть стати радісними, якщо переструктурувати свою діяльність, забезпечивши її цілями, правилами й іншими елементами насолоди, які ми розглянемо нижче.

Хайнц Маєр-Лейбніц, відомий німецький фізик-експериментатор, нащадок філософів і математиків XVІІІ століття, пропонує захопливий приклад того, як можна перетворити на доволі приємну навіть безнадійно нудну ситуацію. Професор Х. Маєр-Лейбніц потерпав від вимушеного неробства, звичайного для академіків: йому доводилося годинами просиджувати на нескінченних, часто нудних конференціях. Щоб полегшити цей тягар, він винайшов для себе зайняття, досить складне, щоб не заснути на нудній лекції, але й досить автоматичне, що давало можливість стежити за подіями й не пропустити нічого цікавого.

Ось що він робив. Коли доповідач йому набридав, він починав постукувати великим пальцем правої руки, потім середнім, указівним, безіменним, знову середнім і, нарешті, мізинцем. Після цього в гру вступала ліва рука: мізинець, середній палець, безіменний, вказівний, знову середній і нарешті великий. Потім пальці правої руки виконували послідовність постукувань у зворотному порядку, після чого те саме робили пальці лівої руки. Виявилося, що коли ввести цілі та половинні паузи через певні інтервали, то можна отримати 888 неповторюваних комбінацій. Якщо ж перемежовувати удари паузами через рівні інтервали, постукування набувають майже музичної гармонійності. Фактично такий малюнок легко зобразити на нотному стані.

Вигадавши цю безневинну гру, професор Х. Маєр-Лейбніц знайшов для неї цікаве застосування: за допомогою постукувань він вимірює довжину думок. Серія з 888 ударів, повторена тричі, дає комплекс із 2 664 ударів, на який після певної практики витрачається майже 12 хвилин. Як тільки професор Х. Маєр-Лейбніц починає вистукувати, перемикаючи увагу на свої пальці, він може точно сказати, в якому пункті послідовності він перебуває. Отже, припустімо, думка про якийсь із його фізичних експериментів з’являється в його свідомості, коли він вистукує пальцями під час нудної лекції. Він одразу ж зміщує увагу на пальці й реєструє той факт, що перебуває на 300-му ударі другої серії; потім, у ту саму частку секунди, повертається до думки про експеримент. У певний момент думка завершена – він зрозумів, у чому полягала проблема. Скільки часу знадобилося, щоб її розв’язати? Перенісши увагу на свої пальці, професор зауважує, що закінчує другу серію, отже, розумовий процес тривав приблизно дві хвилини з чвертю.

Мало хто обтяжує себе придумуванням таких складних і хитромудрих розваг, аби підвищити якість своїх переживань. Але всі ми маємо свої, скромніші варіанти подібних занять. У кожного є звичні дії для заповнення проміжків нудного дня або подолання тривожності. Дехто завзято малює закарлючки, інші гризуть усе, що під руку потрапить, або палять, куйовдять чи пригладжують волосся, наспівують якийсь мотив, чи розробляють зрозумілі тільки їм ритуали, які мають одну мету – навести лад у свідомості шляхом виконання схематизованих дій. Ці «мікропотокові» заняття допомагають нам упоратися зі щоденними коливаннями настрою. Але скільки насолоди дає дія, залежить, зрештою, від її складності. Маленькі автоматичні ігри, вплетені в тканину повсякденного життя, допомагають приборкати нудьгу, але не підвищують якість переживань. Для цього необхідно зіткнутися з більш складними завданнями й задіяти вміння більш високого рівня.

У всіх видах діяльності, якими займалися респонденти в нашому дослідженні, насолода приходила в певний момент – коли завдання, що стояли перед людиною, відповідали її здібностям. Гра в теніс, приміром, не приносить задоволення, якщо рівень майстерності супротивників не співвідносний. Менш досвідчений гравець буде нервувати, а більш досвідчений – нудьгувати. Те саме слушно для будь-якої іншої діяльності: музика, занадто проста для навичок сприйняття слухача, видасться йому нудною, але надто складна п’єса його розчарує.

Насолода з’являється на межі між нудьгою й страхом не впоратись, коли проблеми врівноважені здатністю людини діяти.

Золота середина між викликами й уміннями стосується не тільки людської діяльності. Коли я виводжу нашу мисливську собаку Гусара на прогулянку в поле, він затіває дуже просту гру – прототип найпопулярнішої в усіх культурах гри людських дітей – в доганялки. Він гасає навколо мене, на межі швидкості, з висолопленим язиком, спонукаючи мене ловити його і при цьому уважно стежачи за кожним моїм рухом. Іноді я приймаю виклик, і часом мені щастить до нього доторкнутися. І от що цікаво: завжди, коли я втомлююсь і рухаюсь невпевнено, Гусар кружляє набагато ближче до мене, щоб мені легше було його спіймати. Але якщо я в гарній формі й доброму гуморі, він збільшує діаметр свого кола. Отже, рівень складності гри зберігається. З його дивовижним чуттям тонкого балансу виклику і здатності можна не сумніватися, що гра принесе максимум задоволення нам обом.