Читать книгу Потік. Психологія оптимального досвіду - Мігай Чиксентмігаї - Страница 7

У ході людської еволюції, в міру того як кожна людська спільнота поступово усвідомлювала весь жах своєї ізоляції в космосі та уразливості, вона створювала міфи й вірування, прагнучи перетворити випадкові, нещадні сили всесвіту на керовані або хоча б пояснювані моделі. Однією з основних функцій будь-якої культури було захищати членів спільноти від хаосу, переконувати їх у власній важливості й кінцевому успіху. Для ескімоса, мисливця з басейну Амазонки, китайця, індіанця Навахо, австралійського аборигена, мешканця Нью-Йорку – для кожного з них є само собою зрозумілим, що він живе в центрі всесвіту й доля особливо прихильна до нього, що забезпечує йому легкий шлях у майбутнє. Без такої віри у свої виняткові привілеї нам було б непросто відповідати на виклики життя.

Так воно й має бути. Але в деяких випадках переконання, що ми знайшли притулок у лоні доброзичливого космосу, стає небезпечним. Необґрунтована й безмежна довіра до щитів – культурних міфів – може призвести до не менш сильного розчарування, коли вони раптом будуть зруйновані. Це, як правило, стається, коли культура переживає період розквіту, коли її представникам здається, що вони знайшли спосіб контролювати сили природи, що вони обрані і їм більше не варто боятися жодних серйозних невдач. Римляни дійшли до цього після кількох століть незмінного правління в Середземномор’ї, китайці були впевнені у своїй незнищенній перевазі аж до монгольського завоювання, так само як ацтеки – до приходу іспанців.

Ця культурна зарозумілість, занадто самовпевнена віра в особливі привілеї, даровані нам всесвітом, переважно байдужим до людських потреб, як правило, призводять до біди. Необґрунтоване відчуття безпеки рано чи пізно змінюється суворим пробудженням. Коли люди починають вірити, що прогрес неминучий, а життя легке, вони зазвичай швидко втрачають мужність і рішучість уже за перших ознак лиха. Варто їм усвідомити, що те, у що вони вірили, не є абсолютною правдою, вони втрачають віру й в усе інше. Позбавлені звичної опори, яку давали їм культурні цінності, вони відчайдушно борсаються в трясовині страху й апатії.

Такі симптоми розчарування неважко побачити навколо. Найбільш очевидні з них пов’язані з поширенням апатії, яка уражає так багато життів, тоді як по-справжньому щасливих людей дуже мало. Чи багато ви знаєте людей, яким до вподоби те, чим вони займаються, які небезпідставно задоволені своєю долею, не шкодують про минуле й упевнено дивляться в майбутнє? Діогену з його ліхтарем двадцять три століття тому було важко знайти серед своїх співгромадян чесну людину, але сьогодні він, мабуть, мав би ще більший клопіт, розшукуючи щасливу.

Ця загальна недуга не пов’язана безпосередньо із зовнішніми причинами. На відміну від багатьох інших націй у сучасному світі, ми не можемо звинуватити в наших проблемах суворі природні умови, бідність чи вторгнення іноземної окупаційної армії. Коріння невдоволення є внутрішнім, і кожна людина мусить розплутувати його особисто, власними силами. Щити, які працювали в минулому, – релігія, патріотизм, національні традиції та звички, прищеплені певним соціальним класам, – уже неефективні для все більшої кількості людей, які почуваються кинутими на поталу суворим вітрам хаосу.

Відсутність внутрішнього порядку проявляється в суб’єктивному стані, який називають онтологічною тривожністю, або страхом існування (екзистенційним жахом). В основі його лежить страх буття, відчуття, що існування не варте того, аби його продовжувати. Ніщо, здається, не має сенсу. До проблем кількох останніх поколінь додалася примара ядерної війни – безпрецедентна загроза для будь-яких наших надій. На цьому тлі історична боротьба людства втрачає сенс. Ми – лише забуті часточки, що дрейфують у порожнечі. З кожним роком хаос фізичного всесвіту зростає й поширюється у свідомості людей.

Рухаючись по життю, переходячи від повного надій невігластва юності до похмурого прозріння зрілості, люди рано чи пізно стикаються з усе важливішим для них питанням: для чого це все? Дитинство може бути болісним, підлітковій вік – заплутаним, але більшість людей, попри все, сподіваються, що коли вони підростуть, усе якось владнається. У перші дорослі роки майбутнє все ще видається перспективним, залишається надія, що цілі будуть досягнуті, а мрії здійсняться. Але дзеркало у ванній нещадно відображає перші сиві волоски й засвідчує той факт, що зайві кілограми вже нікуди не подінуться; зір неминуче тьмяніє, тіло починають атакувати різноманітні недуги, що з’являються невідь-звідки. Як офіціанти в ресторані, що починають сервірувати столики до сніданку, поки хтось і досі вечеряє, вони недвозначно натякають: «Ваш час спливає, пора рухатися далі». Мало хто виявляється готовим до цього нагадування про нашу смертність. «Зачекайте хвилину, це ж не може трапитися зі мною! Я ще й не починав жити. Де всі ті гроші, які я мав заробити? Де всі ті щасливі події, що мали зі мною статися?»

Відчуття, що нас ошукали, – цілком логічний наслідок такого прозріння. З дитинства ми звикли вірити, що доброзичлива доля про нас подбає. Адже всі погоджувалися, що нам так пощастило жити в найбагатшій із країн світу, в період найвищого в історії людства розвитку науки, в оточенні найефективніших технологій, під захистом наймудрішої з конституцій. Отже, ми мали всі підстави сподіватися на багатше, більш повноцінне життя, ніж будь-хто з наших попередників. Якщо нашим бабусям і дідусям, які жили у сміховинно примітивному минулому, вдавалося часом почуватися задоволеними, уявіть лишень, наскільки щасливими маємо бути ми! Так сказали нам вчені, це лунало в церковних проповідях, це підтвердили тисячі телевізійних рекламних роликів, вихваляючи щасливе життя. Однак, попри всі ці запевнення, рано чи пізно ми прокидаємося в повній самотності й відчуваємо, що в цьому багатому, науковому, хитромудрому світі немає нічого для щастя.

Це усвідомлення приходить повільно, і різні люди по-різному реагують на нього. Одні намагаються його ігнорувати й активізують свої зусилля в намаганні придбати якомога більше речей, які, на їхню думку, мають поліпшити життя, – потужніші машини та більші будинки, вищі посади, більш розкішне життя. Вони напружують усі сили, вирішивши за будь-яку ціну досягти задоволення, чого їм досі не вдавалося. Іноді такий підхід спрацьовує. Просто тому, що людина, з головою поринувши в конкурентну боротьбу, не має часу усвідомити: вона ні на крок не наблизилася до мети. Але якщо зупинитися хоч на мить, розчарування повертається. Після кожного нового успіху стає все очевиднішим: ані гроші, ні влада, ні статус чи майно не здатні й на дрібку додати життю смаку й сенсу.

Інші вирішують атакувати безпосередньо загрозливі симптоми. Коли тіло починає подавати перші тривожні сигнали, вони сідають на дієти, записуються до фітнес-клубів, займаються аеробікою, купують домашні тренажери або роблять пластичні операції. Якщо, на їхню думку, проблема в тому, що вони нікому не потрібні, вони купують книжки про те, як здобути владу чи як завести друзів, записуються на тренінги з підвищення впевненості в собі або в гуртки сили. Через деякий час, однак, стає очевидним, що ці часткові рішення також не працюють. Скільки б енергії ми не витрачали на догляд за тілом, воно однаково, врешті-решт, постаріє. Ставши більш упевненими, ми можемо, хай і ненавмисно, відштовхнути друзів. А якщо присвячувати забагато часу зав’язуванню нових знайомств, це може поставити під загрозу стосунки з дружиною або чоловіком і родиною. Дамб, які можуть бути прорвані, надто багато, а часу, щоб пильнувати за ними всіма, занадто мало…

Пригнічені марністю спроб відповідати всім вимогам, яким вони фізично не в змозі відповісти, деякі люди шляхетно капітулюють і йдуть у забуття. За порадою Кандіда, вони відмовляються від світу й порають свої маленькі садочки. Можливо, вони поринуть у витончені форми ескапізму, вигадуючи собі безневинні хобі, збираючи колекції абстрактних картин чи порцелянових статуеток. А може, спробують забутися в алкоголі або наркотичних снах. Утім, хоча екзотичні задоволення й дорогі розваги здатні на певний час відволікти розум від питання «Для чого це все?», мало кому вдалося знайти відповідь на нього з їх допомогою.

Традиційно проблемами існування найбільш безпосередньо опікувалися релігії, і все більше розчарованих, знову звертаючись до них, вибирають або одне зі стандартних віровчень, або якийсь більш езотеричний східний їх різновид. Але релігії – лише тимчасова допомога у спробах упоратися з відсутністю сенсу в житті; це не відповідь. Були в історії моменти, коли вони переконливо пояснювали, що не так у житті людини, і давали вичерпні відповіді. Між IV і VIII століттями нашої ери християнство поширилося по всій Європі, на Близькому Сході виник іслам, а буддизм підкорив Азію. Упродовж сотень років цим релігіям удавалося задовольняти прагнення людей жити повним життям. Але сьогодні нам уже важко прийняти їхній погляд на світоустрій як єдино правильний. Ті форми, у яких релігії представили свої істини, – міфи, одкровення, священні тексти – більше не викликають безоглядної віри в епоху наукового раціоналізму, хоча сутність цих істин залишається незмінною. Коли-небудь має постати нова життєздатна релігія. А тим часом ті, хто шукає розради в наявних церквах, часто платить за душевний спокій мовчазною згодою ігнорувати велику частку знання про те, як улаштований світ.

Докази того, що жодне із цих рішень уже не є ефективним, незаперечні. У період матеріального розквіту наше суспільство потерпає від небувалого розмаїття дивних хвороб. Прибутки від незаконного обігу наркотиків, залежність від яких усе поширюється, збагачують убивць і терористів. Велика ймовірність того, що в найближчому майбутньому нами правитиме олігархія колишніх наркодилерів, які нестримно завойовують владу й багатство за рахунок законослухняних громадян. У сексуальному житті теж хвалитися нічим: скинувши кайдани «святенницької» моралі, ми вивільнили, собі на погибель, безліч нещадних вірусів.

Тенденції часто є настільки тривожними, що наша увага, як правило, слабшає й вимикається щоразу, коли ми чуємо останні статистичні дані. Але поведінка страуса і прагнення уникнути поганих новин навряд чи підуть нам на користь. Краще дивитися фактам у лице і дбати про те, щоб не стати частиною сумної статистики. Є цифри, які, можливо, когось втішать: наприклад, за останні 30 років ми подвоїли подушне споживання електроенергії – здебільшого завдяки п’ятикратному збільшенню використання електроприладів і побутової техніки. Інші тенденції, однак, зовсім невтішні. У 1984 році 34 мільйони людей у Сполучених Штатах перебували за межею бідності (тобто мали річний дохід 10 609 доларів США або менше на сім’ю з чотирьох осіб), і ці цифри мало змінилися.

У США частота насильницьких злочинів – убивств, зґвалтувань, грабежів – на душу населення зросла більше ніж на 300 % за період між 1960 і 1986 роками. У 1978 році було зареєстровано 1 085 500 таких злочинів, а в 1986 році кількість їх сягнула вже 1 488 140. Кількість убивств залишалася на одному рівні, що приблизно на 1 000 % вищий, ніж в інших розвинених країнах, таких як Канада, Норвегія та Франція. Десь у той самий період рівень розлучень зріс приблизно на 400 % – від 31 на 1 000 подружніх пар у 1950 році до 121 у 1984 році. За ці 25 років рівень венеричних захворювань зріс більше ніж утричі (в 1960 році було зафіксовано 259 000 випадків гонореї, в 1984 році їх налічувалося вже майже 900 000). Ми ще не до кінця уявляємо, до яких трагічних наслідків призведе найновіше лихо, епідемія СНІДу, перш ніж вона буде зупинена.

Три- або чотириразове збільшення соціальної патології протягом життя останнього покоління проявляється в найрізноманітніших сферах. Так, у 1955 році в країні зареєстровано 1 700 000 випадків клінічного лікування психічно хворих, а в 1975 їх кількість досягла 6 400 000. Можливо, це не випадково. Такі цифри вказують на зростання нашої національної параної: за 10 років, з 1975 по 1985 роки, бюджет міністерства оборони виріс із 87,9 млрд доларів США на рік до 284,7 млрд, тобто більш ніж утричі. Щоправда, бюджет міністерства освіти за той самий період теж збільшився втричі… От тільки в 1985 році він становив лише 17,4 млрд доларів США. Якщо говорити про розподіл ресурсів, доведеться визнати, що меч приблизно в 16 разів сильніший за перо.

Прогнози на майбутнє теж не надто оптимістичні. Нинішні підлітки демонструють симптоми тієї самої хвороби, що вразила їхніх батьків, іноді в іще більш небезпечній формі. Зараз усе менше молодих людей виростають у повних сім’ях, де батьки разом виконують обов’язки щодо виховання дітей. У 1960 році тільки один із десяти підлітків жив у неповній сім’ї. На 1980 рік цей процент подвоївся, а до 1990 року, ймовірно, потроїться. У 1982 році більш ніж 80 тисяч підлітків (середній вік – 15 років) були ув’язнені й утримувалися в різних тюрмах. Статистика щодо наркоманії, венеричних хвороб, зникнень людей і позашлюбних вагітностей узагалі дуже похмура, але, ймовірно, цілком очікувана. Між 1950 і 1980 роками кількість підліткових суїцидів зросла приблизно на 300 %, особливо серед білих молодих людей із багатших класів. Із 29 253 самогубств у 1985 році 1 339 були вчинені білими хлопцями у віці 15–19 років; білі дівчата такого самого віку позбавляли себе життя в чотири, а чорні хлопці – в десять разів рідше (молоді чорношкірі, однак, лідирують за кількістю смертей у результаті вбивств). Нарешті, останнє, але не менш важливе – рівень освіченості населення знижується повсюдно. Наприклад, середній бал із математики в тестах студентів коледжів у 1967 році становив 466; у 1984 році він опустився до 426. Аналогічне зниження відзначено в оцінках усних робіт. Подібну статистику можна продовжити.

Чому ж, попри нечувані досі досягнення прогресу, ми, здається, виявилися ще безпораднішими перед лицем життя, ніж наші менш привілейовані пращури? Відповідь очевидна: людство збільшило свою матеріальну міць тисячократно, але водночас майже не просунулося вперед на шляху поліпшення якості переживань.