Читать книгу Потік. Психологія оптимального досвіду - Мігай Чиксентмігаї - Страница 25

Ми вже бачили, що коли діяльність захоплює нас повністю, то не залишає зайвої уваги для розмірковувань над минулим чи майбутнім або реагування на будь-які інші неважливі на цей момент подразники. Один об’єкт, що зникає зі свідомості, заслуговує на особливу увагу, позаяк у звичайному житті ми витрачаємо дуже багато часу, думаючи про нього, – наше власне Я. Ось як альпініст описує цей аспект переживання: «Це відчуття подібне до дзенської медитації. Єдина річ, на якій ви зосереджені, стає єдиною метою вашого розуму. Ваше его може втручатися в процес сходження в будь-який спосіб, і не обов’язково це буде просвітлення. Але коли дії стають автоматичними, ти начебто зовсім не маєш его. Якимось чином усе робиться правильно, а ти навіть не думаєш про це й ніби нічого й не робиш… Це просто відбувається. І ти ще більше концентруєшся». Або, говорячи словами знаменитого мандрівника, що перетнув океан, «людина забуває себе, забуває про все й бачить тільки гру човна з морем, гру хвиль навколо човна, залишаючи поза увагою все неважливе для цієї гри…».

Втрата відчуття Я, відокремленого від навколишнього світу, іноді супроводжується відчуттям єднання з безпосереднім оточенням – чи гори, чи команди, чи, як у випадку члена японської банди мотоциклістів, сотні байків, що мчать вулицями Кіото: «Це щось особливе, коли всі наші почуття злагоджені, ми всі як єдине ціле. На старті ми ще не в повній гармонії. Але якщо все йде як слід, наші почуття й відчуття приходять у резонанс, і всі ми відчуваємо один одного. Як би це пояснити… Ми ніби стаємо єдиною плоттю. Ось тоді це справжнє задоволення… Коли ми всі стаємо єдиним цілим… раптом я розумію: „О, ми всі – одне“ – і думаю: „Якщо ми всі їхатимемо якомога швидше, от тоді це буде справжній Пробіг“… Коли ми усвідомлюємо, що ми – єдина плоть, це неперевершено. Коли ми прискорюємося. У такий момент… це справді супер».

Цей момент «перетворення на єдину плоть», так яскраво описаний японським підлітком, – цілком реальна характеристика переживання потоку. Люди стверджують, що це таке само конкретне відчуття, як утамування голоду чи болю. Це дуже корисний досвід, але, як ми побачимо далі, і в ньому приховані певні небезпеки.

Зацикленість на власному Я поглинає психічну енергію, оскільки в повсякденному житті ми часто відчуваємо загрозу. Кожного разу, коли нам щось загрожує, ми повинні відтворити у свідомості його образ, аби зрозуміти, чи справді ця загроза серйозна і як нам їй протистояти. Скажімо, йдучи вулицею, я помічаю, що люди обертаються й дивляться на мене з усмішкою. Зазвичай ми відразу починаємо непокоїтись: «Щось не так? Я маю смішний вигляд? Щось із моєю ходою, а може, обличчя брудне?» Щодня нам сотні разів нагадують про уразливість нашого Я. І щоразу, коли це відбувається, психічна енергія втрачається у спробах відновити лад у свідомості.

Але в потоці немає місця для самоперевірки. Оскільки діяльність, що приносить насолоду, має чіткі цілі, встановлені правила й кидає виклики, які відповідають нашим можливостям, наше Я навряд чи опиниться під загрозою. Альпініст, котрий здійснює важкий підйом, повністю перебуває в ролі підкорювача гір. Він на 100 відсотків альпініст, або він не виживе. Жоден інший аспект його особистості не має для нього жодного значення, зокрема й брудне обличчя. Єдина можлива загроза – та, яка виходить від гори, але добрий альпініст достатньо тренований, щоб упоратися з нею, і не має потреби залучати до процесу своє Я.

Відсутність Я у свідомості не означає, що людина в потоці відмовляється від управління своєю психічною енергією або вона не знає, що діється в її тілі чи розумі. Насправді, як правило, відбувається протилежне. Уперше почувши про переживання потоку, люди іноді вважають, що характерне для нього припинення саморефлексії якось пов’язане з пасивним спогляданням, що це означає «плисти за течією». Але насправді оптимальне переживання передбачає дуже активну роль Я. Скрипалька мусить уважно відстежувати рухи своїх пальців, звук, що долинає до її вух, а також загальну форму твору, який вона виконує, як аналітично, нота за нотою, так і цілісно, з погляду загального задуму. Добрий бігун, як правило, усвідомлює стан і рух усіх відповідних м’язів свого тіла, ритм дихання, а також стежить за діями своїх конкурентів, аби уявляти загальний хід забігу. Шахіст не зможе насолоджуватися грою, якщо йому не вдасться за бажанням викликати з пам’яті попередні ходи й комбінації.

Отже, втрата самосвідомості не означає втрати власної особистості, і, звісно, це не втрата здатності усвідомлювати, а радше втрата усвідомлення своєї особистості. Наші уявлення про себе опиняються за межами свідомості. І можливість на деякий час забути, хто ми є, виявляється дуже приємною. Коли ми не зайняті своїм Я, ми справді маємо шанс розширити його межі. Утрата самоусвідомлення може призвести до самоподолання, відчуття, що межі нашого буття розширились.

Це почуття – не просто гра уяви, воно базується на конкретному досвіді тісної взаємодії з Іншими, взаємодії, що створює рідкісне відчуття єдності з цими, як правило, дуже відмінними від нас істотами й речами. За довгі самотні години нічних вахт моряк починає сприймати човен як продовження себе, що рухається в єдиному з ним ритмі до спільної мети. Скрипалька, оповита потоком звуків, які вона створює, відчуває себе частиною «гармонії сфер». Альпініст, котрий зосереджує всю свою увагу на дрібному виступі кам’яної стіни, який має бути досить надійним, щоб витримати його вагу, говорить про відчуття спорідненості, що виникає між пальцями і скелею, між уразливим людським тілом і сукупністю каменю, неба й вітру. Учасники шахового турніру, чия увага кілька годин поспіль була прикута до битви на дошці, стверджують, що відчували, ніби вони об’єднані в потужне «силове поле», що стикається з іншими силами в якихось духовних планах існування. Хірурги кажуть, що під час складної операції сприймають операційну бригаду як єдиний організм, керований єдиною метою; вони описують це як «балет», у якому індивід підпорядкований груповій дії й усі залучені в неї поділяють відчуття гармонії та важливості того, що відбувається.

Можна сприйняти ці свідчення як поетичні метафори й на цьому зупинитися. Але важливо усвідомлювати, що ці розповіді про переживання так само реальні, як відчуття голоду, і так само конкретні, як біль від удару об стіну. У них немає нічого таємничого чи містичного. Коли людина вкладає всю свою психічну енергію у взаємодію з іншою людиною, човном, горою чи музичним твором, вона фактично стає частиною системи дій, більшої, ніж її дотеперішнє індивідуальне Я. Ця система функціонує за правилами діяльності, у якій вона виникає, й наповнюється енергією уваги людини. Але це реальна система, суб’єктивно вона така само реальна, як сім’я, корпорація або команда, й особистість, котра є її частиною, розширює свої межі і стає більш складною, ніж була доти.

Це зростання особистості відбувається, тільки якщо взаємодія є радісною, тобто якщо вона пропонує нетривіальні можливості для дії й вимагає постійного вдосконалення навичок. У системі дій, що не вимагає нічого, крім віри й вірності, можна лише втратити своє Я. Фундаменталістські релігії, масові рухи й екстремістські політичні партії також пропонують можливості для перевершення себе, чого прагнуть мільйони. Вони також забезпечують таке бажане розширення меж Я, відчуття, що особистість залучена в щось велике і потужне. Істинно віруюча людина також стає частиною системи в певному сенсі, адже її психічну енергію спрямовують і визначають цілі та правила її віри. Але насправді істинно віруючий не взаємодіє із системою віри – він лише дозволяє їй поглинати свою психічну енергію. Від цього підкорення не може прийти нічого нового, у свідомості може настати такий бажаний порядок, але це буде порядок, заведений кимось, а не вами. У кращому випадку Я істинно віруючого нагадує кристал: міцний і досконало симетричний, який, утім, дуже повільно росте.

Є один дуже важливий і на перший погляд, мабуть, парадоксальний зв’язок між втратою відчуття Я в потоці й наступним його посиленням. Здається, що іноді втрата самосвідомості необхідна для побудови міцної концепції Я. Чому це так, не зовсім зрозуміло. У потоці людина мусить діяти на межі можливостей і постійно вдосконалювати свої навички. У цей час вона не має змоги осмислювати, що це означає з точки зору Я, інакше переживання не буде достатньо глибоким. Але потім, коли дії завершені й самосвідомість має шанс відновити себе, особистість, якою бачить себе людина, вже не та, що існувала до досвіду потоку: тепер вона збагатилася новими навичками й досягненнями.