Читать книгу Потік. Психологія оптимального досвіду - Мігай Чиксентмігаї - Страница 6

Головна причина того, що щастя так важко досягти, полягає в тому, що всесвіт був створений без урахування побажань людей стосовно комфорту. Майже безмежний, він переважно являє собою негостинну й холодну порожнечу, нерідко жорстоку. Часом зірка вибухає, перетворюючи на попіл усе в радіусі мільярдів кілометрів. Поодинокі планети, чиє гравітаційне поле досить помірне, аби не розтрощити наші кістки, як правило, огорнуті смертоносними для нас газами. Навіть Земля, така ідилічна й мальовнича, не є подарунком для людей. Щоб вижити на ній, чоловіки й жінки мільйони років вели боротьбу з вогнем, кригою, повенями, дикими звірами та невидимими оку мікроорганізмами, що з’являються нізвідки, аби знищити нас.

Щоразу, коли здається, що ми уникли гострої небезпеки, на горизонті з’являються нові, ще більші загрози. Варто нам винайти нову речовину, як побічні продукти її виробництва починають отруювати довкілля. Упродовж усієї історії зброя, призначена для захисту від небезпеки, обертається проти своїх творців, загрожуючи знищити їх. Щойно вдається приборкати деякі захворювання, як розповсюджуються нові, а коли рівень смертності вдається знизити, ми починаємо потерпати від перенаселення. Чотири похмурі вершники Апокаліпсису завжди десь поряд. Земля, може, і є нашим єдиним домом, але цей дім повен небезпечних пасток.

Це не означає, що у всесвіті все випадкове в абстрактному математичному сенсі. Рух зірок, перетворення енергії, які відбуваються в ньому, можна досить точно передбачити й пояснити. Але природні процеси не беруть до уваги людських бажань. Вони глухі та сліпі до наших потреб і, отже, можуть видаватися випадковими, на відміну від порядку, що його ми намагаємося створити власними діями. Метеорит, який несеться просто на Нью-Йорк, можливо, підпорядковується всім законам всесвіту, але однаково зіткнення з ним було б дуже неприємним. Вірус, який уражує клітини майбутнього Моцарта, робить лише те, що притаманне йому від природи, навіть якщо для людства це обертається серйозною втратою. «Всесвіт не ворожий і не дружній, – говорив Дж. Холмс. – Він просто байдужий».

Хаос – одне з найдавніших понять міфології та релігії. Для фізичних і біологічних наук він є дещо чужорідним, оскільки з погляду їхніх законів події, які відбуваються в космосі, є цілком доречними. Наприклад, «теорія хаосу» в науці намагається описати закономірності явищ, що видаються абсолютно випадковими. Але у психології й інших гуманітарних науках термін «хаос» має інше значення, тому що коли взяти за відправну точку людські цілі та бажання, то в космосі можна побачити лише жахливий безлад.

Ми мало що здатні зробити, аби змінити хід подій у всесвіті. Протягом нашого життя ми лише незначною мірою впливаємо на сили, які заважають нашому благополуччю. Так, доцільно робити все можливе, щоб запобігти ядерній війні, ліквідувати соціальну несправедливість, викорінити голод і хвороби. Але не варто розраховувати, що зусилля, спрямовані на зміну зовнішніх умов, миттєво поліпшать якість нашого життя. Як писав С.Дж. Мілль, «жодні значні зміни на краще в долі людства неможливі, доки не буде змінено фундаментальні основи його способу мислення».

Те, як ми ставимося до себе, радість, яку ми отримуємо від життя, зрештою, безпосередньо залежать від того, як свідомість фільтрує й інтерпретує наш повсякденний досвід. Чи будемо ми щасливі, залежить від нашої внутрішньої гармонії, а не від нашої здатності контролювати великі сили всесвіту. Звісно, ми маємо й далі вчитися давати собі раду із зовнішнім середовищем, бо від цього залежить наше фізичне виживання. Але це й на крок не наблизить нас до позитивних переживань і не визволить із тенет сприйняття світу як хаосу. Для цього ми маємо навчитися опановувати власну свідомість.

Кожен із нас має уявлення, хоча й доволі розмите, про те, чого ми хотіли б досягти до того, як помремо. Те, наскільки ми близькі до досягнення цієї мети, стає мірилом якості нашого життя. Якщо вона залишається недосяжною, ми засмучуємося та розчаровуємося; якщо ж її вдається досягти, хоча б частково, ми відчуваємо щастя й задоволення.

Більшість людей на Землі має прості життєві цілі: вижити, народити дітей, які, у свою чергу, виживуть, і по змозі забезпечити собі при цьому певний комфорт і зберегти почуття власної гідності. Жителі глухих нетрів, що простягаються навколо міст Південної Америки, та посушливих районів Африки, як і мільйони азіатів, змушених із дня у день боротися з голодом, навряд чи можуть сподіватися на щось більше.

Але щойно ці базові проблеми виживання будуть вирішені, самої лише наявності комфортного житла та їжі в достатку стає замало для того, щоб люди почувалися задоволеними. Виникають нові потреби й бажання. З приходом багатства і влади зростають очікування: хоча наш рівень добробуту й комфорту продовжує зростати, відчуття благополуччя, якого ми сподівалися досягти, залишається недосяжним. Тоді як десять тисяч придворних кухарів вигадували все нові страви для столу Кіра Великого, решті мешканців Персії ледве вистачало їжі, аби не вмерти з голоду. У наші дні кожна сім’я «першого світу» має доступ до рецептів з усього світу й може відтворювати бенкети стародавніх імператорів. Але хіба це робить нас щасливішими?

Із цього парадоксу очікувань, які зростають, неминуче випливає, що підвищення якості життя може бути нездійсненною мрією. Насправді немає жодної природної проблеми в притаманному нам прагненні до нових цілей, доки ми насолоджуємося боротьбою на шляху до них. Проблема виникає, коли люди так зациклюються на тому, чого хочуть домогтися, що перестають отримувати задоволення від того, що мають. Коли це стається, вони втрачають шанс на задоволення.

Хоча факти свідчать про те, що більшість людей опинилися в пастці інфляції задоволення, що є наслідком невпинного зростання очікувань, чимало є й таких, хто знайшов способи уникнути її. Це ті, хто, незалежно від матеріального становища, зміг підвищити якість свого життя, хто живе насолоджуючись і робить своє оточення трохи щасливішим.

Такі люди енергійні, активні, відкриті до різноманітного досвіду, продовжують учитися, поки живі, й мають тісні зв’язки зі світом, у якому живуть, та іншими людьми й зобов’язання перед ними. Вони насолоджуються усім, що роблять, навіть якщо це нудно або складно; вони навряд чи коли-небудь нудьгують і здатні приймати як належне все, з чим стикаються на своєму шляху. Можливо, їхня найбільша сила полягає в тому, що вони контролюють своє життя. Надалі ми побачимо, як їм вдалося цього досягти. Але перш ніж робити це, необхідно переглянути деякі з механізмів, розроблених за давніх часів для захисту від загрози хаосу, і причини, через які ці зовнішні захисні споруди здебільшого не працюють.