Читать книгу Потік. Психологія оптимального досвіду - Мігай Чиксентмігаї - Страница 27

Ключовий елемент оптимального переживання – те, що воно є самоціллю. Дія, яка захоплює нас, сама по собі починає приносити насолоду, навіть якщо спочатку ми виконували її з інших причин. Хірурги кажуть про свою роботу: «Це так захоплює, що я б робив це, навіть якби не мав потреби заробляти». Яхтсмени твердять: «Я витрачаю купу грошей і часу на цей човен, але воно того варте. Ніщо не зрівняється з відчуттям, яке я переживаю, коли йду під вітрилом».

Термін «аутотелічний» походить від двох грецьких слів: auto, що означає «сам», і telos – «мета». Іншими словами, це самоцінна діяльність, яка виконується не з розрахунком на якісь майбутні вигоди, а просто тому, що сама вона вже є нагородою. Гра на фондовому ринку з метою заробити гроші не є аутотелічним досвідом, але гра заради того, щоб удосконалити свою майстерність у прогнозуванні майбутніх тенденцій, стає ним, попри те, що в ній задіяні ті самі долари й центи. Навчати дітей, аби зробити з них добропорядних громадян, – це не аутотелічний досвід, тоді як навчати їх, тому що вам до вподоби спілкуватися з дітьми, – це саме він. В обох ситуаціях відбувається нібито те саме; відмінність у тому, що коли переживання аутотелічне, людина зосереджує увагу на діяльності заради неї самої, коли ні – увага акцентується на результатах.

Більшість речей, які ми робимо, є ні суто аутотелічними, ні суто екзотелічними (так ми називатимемо діяльність, що її виконують виключно через зовнішні спонуки), а являють собою комбінацію обох. Хірурги зазвичай починають своє довге навчання, керуючись екзотелічними цілями: допомагати людям, заробляти гроші, домогтися престижу. Якщо їм пощастить, із часом вони починають отримувати задоволення від роботи, і тоді хірургія стає для них значною мірою аутотелічною діяльністю.

Деякі речі, які ми спочатку змушені робити проти своєї волі, з часом починають приносити нам насолоду. Мій друг, із яким я працював в офісі багато років тому, мав дивовижний дар. Коли робота ставала особливо нудною, він обводив офіс тьмяним поглядом напівзаплющених очей і починав наспівувати – хорал Баха, концерт Моцарта, симфонію Бетховена. Але невиразне слово «наспівувати» не здатне описати те, що він виробляв. Він відтворював весь музичний твір, імітуючи голосом провідні інструменти, задіяні в конкретних пасажах: він то плакав, як скрипка, то завивав, як фагот, то гримів, як труба бароко. Усі в офісі слухали, мов зачаровані, й поверталися до роботи відпочилими. Цікава історія про те, як мій друг розвинув у собі цей дар. Із трьох років батько тягав його на концерти класичної музики. Він пам’ятає, що це було невимовно нудно. Іноді він засинав у кріслі, щоб прокинутися від різкого ляпасу. Він зненавидів концерти, класичну музику та, ймовірно, свого батька, але час ішов, а стражданням його не видно було краю. І от одного вечора, коли йому було близько семи років, під час увертюри до опери Моцарта з ним трапилося те, що він описав як екстатичне прозріння: він раптом розрізнив мелодійну структуру твору – це було неймовірне відчуття, що новий світ відкривається перед ним. Попередні три роки «страждань» підготували його до цього прозріння. Роки, впродовж яких його музичні здібності розвивалися, хоча й підсвідомо, підготували його до сприйняття того, що Моцарт уклав у свою музику.

Звісно, йому пощастило. Багато дітей кидають нав’язані їм батьками заняття, так і не спромігшись побачити приховані в них можливості, і часто ненависть до цих видів діяльності залишається з ними назавжди. Скільки дітей зненавиділи класичну музику, тому що батьки змушували їх грати на інструменті? Часто дітям – і дорослим – потрібні зовнішні стимули, щоб зробити перші кроки в діяльності, яка вимагає складної перебудови уваги. Найбільш радісні заняття не є природними; вони вимагають зусиль, яких спочатку ніхто не хоче докладати. Але як тільки починається взаємодія, що забезпечує зворотний зв’язок із навичками людини, діяльність, як правило, починає приносити задоволення сама по собі.

Аутотелічне переживання дуже відрізняється від тих почуттів, які є звичними в нашому житті. Дуже багато з того, що ми робимо зазвичай, не має цінності саме по собі, і ми робимо це тільки тому, що мусимо робити, або тому, що сподіваємося в майбутньому отримати із цього користь. Багато людей відчувають, що час, проведений ними на роботі, по суті, змарнований – вони відчужені від нього, а психічна енергія, вкладена в роботу, ніяк не зміцнює їхнє Я. Для багатьох людей час дозвілля також минає марно. Дозвілля забезпечує спокійний відпочинок від роботи, але, як правило, складається з пасивного сприймання інформації, без застосування будь-яких навичок або вивчення нових можливостей для дії. У результаті життя перетворюється на низку нудних і тривожних переживань, якими людина мало спроможна керувати.

Аутотелічне переживання, або потік, підносить життя на новий рівень. Відчуження поступається місцем причетності, радість змінює нудьгу, безпорадність перетворюється на відчуття власної сили, а психічна енергія більше не витрачається на зовнішні цілі, а працює на зміцнення нашого Я. Коли переживання цінні самі по собі, людина починає повноцінно жити в сьогоденні, замість того, щоб бути заручником «світлого майбутнього».

Але, як ми вже згадували в розділі, присвяченому відчуттю контролю, необхідно усвідомлювати небезпеку потенційної залежності, яку може викликати потік. Ми повинні змиритися з тим фактом, що не буває у світі нічого однозначно позитивного; будь-якою силою можна зловживати. Любов може призвести до жорстокості, наука здатна руйнувати, безконтрольна технологія забруднює довкілля. Оптимальне переживання – це форма енергії, а за допомогою енергії можна і творити, і руйнувати. Вогонь зігріває або спалює; атомна енергія може генерувати електрику, а може знищити світ. Енергія – це сила, але сила – це лише засіб. Цілі, задля досягнення яких вона застосовується, можуть збагатити життя або зробити його ще тяжчим.

Маркіз де Сад перетворив біль на різновид задоволення. Справді, жорстокість – це універсальне джерело задоволення для людей, які ще не розвинули більш складні навички. Насильство залишається привабливим навіть у суспільствах, які називаються «цивілізованими», оскільки орієнтовані на те, щоб зробити життя людей більш радісним, не заважаючи по змозі нічиєму благополуччю. Давніх римлян розважали гладіаторські бої, вікторіанці платили гроші, щоб побачити, як щурів розривають тер’єри, іспанці з благоговінням споглядають процес убивства биків, а бокс – невід’ємний елемент нашої власної культури.

Ветерани В’єтнаму та інших війн іноді з ностальгією згадують свої фронтові пригоди, описуючи їх як переживання потоку. Коли сидиш в окопі поруч із ракетною установкою, життя окреслене дуже чітко: мета полягає в тому, щоб знищити ворога, перш ніж він знищить тебе; добро і зло стають самоочевидними; засоби контролю під рукою; увага повністю зосереджена. Навіть якщо людина ненавидить війну, такий досвід може виявитись для неї більш хвилюючим, ніж усе, пережите в цивільному житті.

Злочинці часто кажуть: «Якщо ви мені покажете щось таке само класне, як уломитися в будинок серед ночі й поцупити коштовності, нікого не розбудивши, я це робитиму». Багато що з того, що ми називаємо підлітковою злочинністю – крадіжки автівок, вандалізм, усі різновиди хуліганства, – викликано потребою пережити досвід потоку, недоступний у звичайному житті.

Поки значна частина суспільства має мало шансів зіткнутися зі складними викликами й розвинути навички, необхідні для того, щоб успішно впоратися з ними, можна не сумніватися, що насильство і злочини вабитимуть тих, хто не здатний знайти шлях до більш складних аутотелічних переживань.

Це питання ще більше ускладнюється, коли ми згадуємо, що поважна науково-технічна діяльність, наслідки якої виявилися досить неоднозначними й, можливо, навіть жахливими, спочатку була дуже радісною. Роберт Оппенгеймер назвав свою роботу над атомною бомбою «милою задачкою», і поза сумнівом, виробництво нервово-паралітичного газу або планування зоряних війн дуже захоплюють тих, хто бере участь у цій діяльності.

Переживання потоку, як і все на світі, не є «хорошим» в абсолютному сенсі. Це добре лише тому, що має потенціал зробити життя більш насиченим, напруженим і змістовним; це добре лише тому, що сприяє зростанню й ускладненню особистості. Але про те, чи є добрими наслідки якось конкретного епізоду потоку в широкому розумінні, варто судити з позиції більш широких соціальних критеріїв. Утім те саме стосується всіх видів людської діяльності, таких як наука, релігія чи політика. Конкретна релігія може принести користь певній людині або групі, але при цьому пригноблює багатьох інших. Християнство допомогло об’єднати етнічні громади Римської імперії, що розпадалася, але сприяло знищенню багатьох культур, із якими вступило в контакт згодом. Певне відкриття може бути корисним для науки й кількох учених, але згубним для людства загалом. Це ілюзія – вважати, що будь-яке рішення буде корисним для всіх людей у всі часи. Останнє слово не буде сказане ніколи. Незручний вислів Джефферсона: «Вічна пильність – ціна свободи» – є слушним і поза полем політики. Це означає, що ми повинні постійно переосмислювати те, що робимо, щоб звички й мудрість минулого не затьмарили для нас нові можливості.

Однак було б безглуздям ігнорувати джерело енергії лише тому, що ним можна зловжити. Якби людство відмовилося від вогню з тих міркувань, що він може щось спалити, то сьогодні ми мало чим відрізнялися б від людиноподібних мавп. Як дуже просто сказав Демокрит багато століть тому: «Вода може бути й доброю, і поганою, і корисною, і небезпечною. Однак засіб проти небезпеки є – треба вчитися плавати». «Учитися плавати» в цьому випадку означає вчитися розрізняти корисні й шкідливі форми потокових станів, а потім отримувати максимум користі від перших, уникаючи останніх. Завдання в тому, щоб навчитися насолоджуватися повсякденним життям, не зменшуючи шансів інших людей робити те саме.