Читать книгу Потік. Психологія оптимального досвіду - Мігай Чиксентмігаї - Страница 22

Домогтися такого повного занурення в переживання потоку можна тільки тоді, коли маєш чіткі цілі й можливість отримувати зворотний зв’язок. Тенісистка завжди знає, що вона має зробити – відбити м’яча на майданчик суперника. І щоразу, коли б’є по м’ячу, вона знає, наскільки добре вона це зробила. Цілі шахіста так само очевидні – поставити мат супернику раніше, ніж той поставить мат йому. З кожною дією він може оцінити, чи наблизився до цієї мети. Альпініст, який рухається вгору по вертикальній скелі, має дуже просту мету – завершити сходження без падіння. Щосекунди, година за годиною він отримує інформацію про те, що просувається до своєї головної мети.

Звісно, якщо людина вибирає легкодосяжну мету, успіх не приносить насолоди. Поставивши собі за мету залишитись неушкодженим, сидячи на дивані у вітальні, я можу цілими днями тішитись тим, що досягнув її, як і той скелелаз. Але це усвідомлення не робить мене надто щасливим, а знання скелелаза додає радості його небезпечному сходженню.

Деякі види діяльності вимагають тривалого часу, перш ніж удасться побачити їх плоди, але складові цілей і зворотного зв’язку теж дуже важливі для них. Один із прикладів – жінка 62 років, що живе в італійських Альпах. Вона розповіла, що найрадіснішими заняттями для неї завжди було доглядати корів і дбати про сад: «Я отримую особливе задоволення, викохуючи рослини: мені подобається бачити, як вони підростають із кожним днем. Це чудово». Хоча догляд за рослинами вимагає терплячого очікування, спостереження за їх зростанням дає потужний зворотний зв’язок, навіть у квартирах американських міст.

Інший приклад – одиночні навколосвітні подорожі океаном, під час яких людина часом пливе в невеликому човні, не бачачи землі, упродовж декількох тижнів. Джим Макбет, який досліджував феномен потоку в океанських подорожах, описує хвилювання, що його відчуває моряк, коли, після того як багато днів тривожно вдивлявся в порожні водні простори, розрізняє, нарешті, обриси острова, до якого плив, бачить, як той помалу виростає над горизонтом. Один із легендарних мандрівників так передає це відчуття: «Я… пережив відчуття задоволення в поєднанні з подивом: мої спостереження далекого сонця з хиткої платформи й пара простих таблиць… виявилось, здатні були привести мене до маленького острова на іншому краю океану». І ще: «Щоразу я відчуваю ту саму суміш подиву, любові й гордості, коли народжується ця нова земля, яка, здається, була створена для мене і мною».

Цілі діяльності не завжди такі очевидні, як у тенісі, й зворотний зв’язок часто є більш багатозначним, ніж проста інформація «я не падаю», яку отримує альпініст. Композитор, наприклад, може знати, що хоче написати пісню або концерт для флейти з оркестром, але поза тим його цілі, як правило, досить невиразні. І звідки йому знати, «правильні» чи «неправильні» ноти в його опусі? Те саме стосується художника, який пише картину, і всіх інших видів діяльності, що є творчими або вимагають широти розуму. Але це винятки, які підтверджують правило: той, хто не навчиться ставити цілі й вловлювати зворотний зв’язок у такій діяльності, не отримає від неї насолоди.

У будь-якій творчій діяльності, де цілі не визначені заздалегідь, людина повинна розвинути в собі чітке уявлення про те, що вона збирається робити. Художник може не мати перед очима конкретного образу готової картини, але коли робота дійшла до певної точки, митець має знати, чи це те, чого він прагнув досягти. Людина, яка захоплюється малюванням, повинна мати внутрішні критерії «доброго» й «поганого», щоб після кожного мазка пензлем вона могла сказати собі: «Так, це годиться» або «Ні, це не те». Без таких внутрішніх інструкцій неможливо відчути потік.

Іноді цілі та правила, що регулюють діяльність, розробляються на місці. Наприклад, підлітки обожнюють імпровізовані ігри-взаємодії, в яких вони намагаються «розізлити один одного», або розповідають цікаві історії, або висміюють своїх учителів. Мета таких занять виявляється тільки шляхом спроб і помилок, і часто учасники навіть не усвідомлюють її. Однак очевидно, що в цих видах діяльності виробляються власні правила, і їх учасники мають чітке уявлення про те, що таке успішний «хід» у такій грі й кому вона вдається добре. Багато в чому це нагадує гру хорошого джаз-банду або будь-якої імпровізаційної групи. Учені або учасники дебатів отримують не менше задоволення, коли «ходи» в їхніх суперечках ідуть один за одним, плавно переплітаються й дають бажаний результат.

Зворотний зв’язок у різних ситуаціях може набувати різних форм. Дехто зовсім байдужий до речей, яких іншому ніколи не буває забагато. Наприклад, хірурги, що обожнюють оперувати, стверджують, що не перейдуть до терапевтичної практики, навіть якщо їм платитимуть у десять разів більше, ніж у хірургії, позаяк терапевт ніколи не знає точно, чи правильно він діє. Під час операції ж, навпаки, стан хворого майже завжди очевидний: якщо під час розрізу не виникає кровотеча, наприклад, це означає, що конкретна процедура була успішна. Коли уражений орган видалений, завдання хірурга здійснено; залишається тільки накласти шви, що дає приємне відчуття завершеності дії. А психіатрію хірург зневажає ще більше, ніж терапію: за його словами, психіатр може проморочитись із пацієнтом десять років і, зрештою, так і не зрозуміти, чи допомагає тому лікування.

Але психіатр, який насолоджується своєю роботою, також може отримувати постійний зворотний зв’язок: із того, як пацієнт поводиться, з виразу його обличчя, сумніву в його голосі, змісту матеріалу, що обговорюється на терапевтичному сеансі, – всі ці біти інформації є важливими підказками, що їх психіатр використовує, контролюючи процес терапії. Відмінність між хірургом і психіатром у тому, що перший вважає фізичні прояви єдиним вартим уваги критерієм правильності своїх дій, тоді як другий сприймає як значиму інформацію сигнали, що відображають стан розуму пацієнта. Хірург засуджує психіатра за млявість, адже той зацікавлений у таких ефемерних цілях; психіатр убачає грубість у зосередженості хірурга на механіці.

Тип зворотного зв’язку, задля якого ми працюємо, залежить від внутрішніх причин і сам по собі часто не важливий: що зміниться, якщо я вцілю тенісним м’ячем між білими лініями, якщо знерухомлю ворожого короля на шаховій дошці або помічу проблиск розуміння в очах свого пацієнта наприкінці терапевтичного сеансу? Цю інформацію робить цінною символічне послання, яке вона містить: «Мені вдалося досягти мети». Таке знання створює порядок у свідомості і зміцнює структуру Я.

Майже будь-який вид зворотного зв’язку може принести радість, якщо він логічно пов’язаний із метою, в яку людина вкладає психічну енергію. Якби я налаштувався утримати тростину в балансі на кінчику носа, то споглядання тростини, що коливається вертикально над моїм обличчям, подарувало би мені коротку мить радості. Але кожен із нас з огляду на особливості темпераменту чутливий до певного спектру інформації, яку ми починаємо цінувати більше, ніж решта людей, і цілком імовірно, що зворотний зв’язок, який містить саме цю інформацію, буде для нас більш актуальним, ніж інші.

Наприклад, дехто народжується з винятковою чутливістю до звуку. Ці люди можуть розрізняти тони й півтони, розпізнавати й запам’ятовувати поєднання звуків краще, ніж більшість. Не дивно, що їх тягне до гри зі звуками; вони навчаються контролювати й формувати слухову інформацію. Для них важливий зворотний зв’язок полягає в можливості комбінувати звуки, створюючи або відтворюючи ритми та мелодії. З них виходять композитори, співаки, виконавці, диригенти й музичні критики. Дехто, навпаки, генетично надзвичайно чутливий до інших людей, і він навчиться звертати увагу на сигнали, які подають інші. Зворотний зв’язок, якого він шукатиме, – вираження людських емоцій. Деякі люди мають уразливе Я, що потребує постійного підбадьорення, і для них єдина інформація, яка має значення, – перемога в конкурентній ситуації. Інші вклали так багато в те, щоб подобатися іншим, що єдиний відгук, який вони беруть до уваги, – це схвалення й захоплення.

Гарну ілюстрацію важливості зворотного зв’язку знаходимо у відповідях групи сліпих монахинь, опитаних командою психологів професора Фаусто Массіміні в Мілані (Італія). Як й інших респондентів у наших дослідженнях, їх просили описати найрадісніші відчуття в їхньому житті. Для цих жінок, багато з яких були незрячими від народження, найчастіше, за їхніми словами, джерелом потокових переживань було читання книг, записаних шрифтом Брайля, молитви, рукоділля, зокрема плетіння та оправлення книжок, і догляд за товаришками в разі хвороби. З понад шести сотень людей, опитаних італійськими психологами, ці сліпі жінки найбільш виразно наголосили, що отримання чіткого зворотного зв’язку – важлива умова переживання насолоди, що б ви не робили. Не здатні бачити, що відбувається навколо, вони навіть більше, ніж зрячі, прагнули знати, чи насправді є користь із того, що вони намагаються зробити.