Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 11

Дербі нервово міряв кроками кабінет. Усе підтвердилося, справу знову відкрили. І тепер Девід хвилювався та тривожився. Перед ним постало дуже складне завдання – торкнутися до рани, що, можливо, тільки почала гоїтися. Він спробував поставити себе на місце Коваленка, але відразу прогнав такі думки: полісмен ладен був задушити виродка, що наважився б заподіяти шкоду його сім’ї.

Плин думок урвався, щойно Дербі повідомили про прихід Коваленка. Полісмен залишився стояти, очікуючи, доки візитер не ввійде до кабінету. Ендрю завжди викликав у Девіда шквал емоцій. Під час їхньої першої зустрічі він не міг відвести погляду від цього чоловіка з аурою впевненості, сили, вихованості та вишуканої елегантності. Це заворожувало. Гострий розум полонив, а у поєднанні з проникливим тембром і чудовою вимовою взагалі вражав. Не слухати Ендрю було важко. Поряд з ним Дербі хотілося рости й самому. Востаннє чоловіки зустрічалися в день упізнання тіла. Полісмен дивувався витримці Коваленка: на його обличчі не здригнувся жоден м’яз, і лише стальні нотки в голосі виказували невимовний біль, який той відчував.

І ось нова, зовсім інша зустріч. Здавалося, Ендрю не старіє. Такий самий, що і кілька років тому. Хіба більше змужнів. Після пронизливого вуличного вітру бліда шкіра розпашіла в теплому приміщенні. Блакитні очі, в яких побільшало сірої барви, сяяли, як і колись, яскраво, а чорне, мов найтемніша ніч, волосся вкривали дрібні краплини, що утворилися від розталих сніжинок. Коваленко, як і раніше, залишався уособленням величності та сили. Утім було ще щось, і цього Дербі зрозуміти не міг. Відчував лише: перед ним не зовсім той Ендрю, якого він бачив минулого разу.

– Містере Коваленко! – Чоловіки потисли один одному руки. – Я чекав на вас цілий ранок.

– Вибачте, що змусив вас очікувати, – трохи відсторонено промовив Ендрю (його насторожило те, яким нетерплячим виявився Дербі та як поквапився зачинити за ним двері). – Тільки-но знайшов вільну хвилинку, відразу попрямував до вас.

– Я дуже вдячний, що ви приїхали, – усмішка зникла з обличчя Девіда, він став напрочуд серйозним. – Мушу сказати, що у мене є для вас новина… Учора ввечері я отримав певні докази того, що… що ваша сім’я загинула не просто в автокатастрофі. Це було заплановане вбивство.

Девід замовк, даючи змогу Коваленкові осмислити його слова. За цей час жодна емоція не з’явилася на обличчі Ендрю. Та попри те, що професійна майстерність допомагала чоловікові зберігати спокій і тримати емоції під контролем, в очах мимоволі спалахнуло здивування.

– Ваша дружина зверталася перед автокатастрофою до сервісної служби для планової перевірки машини. З анонімного джерела ми отримали чеки на оплату послуг і вже перевірили сервісний центр. У їхній базі вдалося знайти записи на підтвердження надісланих анонімом даних (нам пощастило: колись у них стався прикрий інцидент, і відтоді власники не видаляють інформацію про клієнтів). Це досить нераціонально, але… – Девід затнувся, розуміючи, що цей його відступ зовсім не стосується справи. – У базі вказано, що ніяких пошкоджень чи дефектів машина не мала, однак… Ми маємо й інші докази – відео з камер спостереження. Присядьте, будь ласка.

Дербі швидко підсунув Ендрю крісло, повернув до нього монітор і клацнув по клавіатурі. На екрані проступила чорно-біла картинка. Коваленко не втрачав самовладання, і це допомагало йому зосередитися. Він упізнав автомобіль дружини, потім роздивився працівника, який копирсався у машині, щось розглядаючи в гальмівних колодках, натискаючи та поправляючи. Девід тим часом спостерігав за Ендрю і дивувався. Звісно, він не раз бачив такий відчужений вираз на обличчі Коваленка, коли той вивчав справи клієнтів його компанії. Тоді полісмен сприймав його за вияв високого рівня професіоналізму, однак зараз, коли йшлося про особисте, Дербі не розумів, як можна поводитися так, наче нічого не відчуваєш.

Ендрю сидів у кріслі рівно, склавши руки в замок, тоді як його крижані сіро-голубі очі стежили за кожним рухом на екрані. Після того як запис добіг кінця, у кімнаті повисла тиша. Її порушив полісмен.

– Мушу визнати, що пошкодження, яке призвело до витоку гідравлічної речовини, зробили філігранно. Справді, після катастрофи важко було розібратися, чи пошкодження зробили до неї, чи воно стало наслідком…

Що найбільше хвилювало Дербі, то це дуже хороша якість знімання. Така хороша, що вдавалося зовсім легко побачити, як роблять пошкодження. Один перегин, і все… Цього достатньо, щоби під час поїздки відбувся витік гідравлічної речовини.

– Ви хочете сказати, що за цим усім стоїть конкретна людина? – голос Коваленка звучав, як завжди, рівно, глибоко, а вимова залишалася ідеально правильною.

– Відео й чеки – справжні (наші експерти це підтвердили). Зараз ми з’ясовуємо особу працівника сервісного центру, – Девід кивнув на екран монітора, де застигла чоловіча постать. – Але це не схоже на помилку, радше на щось навмисно підлаштоване. Усе вказує на те, що за цим стоїть не просто працівник автомобільного сервісу. Ви, містере Коваленко, вели справи з людьми, набагато впливовішими за таких, як він. Тому не варто розглядати когось на кшталт нього.

– Ваші експерти, – у голосі Ендрю забриніли металеві нотки презирства й недовіри, – уже раз стверджували, що йдеться про нещасний випадок. Чому я маю вірити, що вони й цього разу не помиляються?

Коваленко відвів погляд від екрана та спрямував його на Дербі. Чоловіки дивилися один одному у вічі, і першим, хто не витримав цього напруження, виявився полісмен. Він опустив погляд і втупився в монітор.

– Ми стикнулися з чимось більш небезпечним, аніж вважали спочатку. Ніхто не заперечує, що ми припустилися помилки. Однак тоді у наших руках не було нічого, зараз ми маємо докази. І повірте мені, містере Коваленко, ми знайдемо причетного до смерті вашої дружини та дітей.

На цих словах Девід наважився подивитися на Ендрю. Той саме почав повільно підводитися з крісла. На мить Дербі здалося, що вся постать Коваленка вилита зі сталі. Тільки зараз полісмен усвідомив, чому люди його побоюються.

– Зазвичай я не даю комусь другого шансу, – відкарбував Ендрю. – Але мушу сказати, що ми з вами знайомі не один рік. Під вашим керівництвом ця справа мусить набути успішного завершення.

Коваленко різко подав руку. Дербі мав не дуже приємне відчуття після таких слів, однак усе-таки потиснув її. Вони продовжували стояти один напроти одного, так само тримаючись за руки та зовсім не збираючись послаблювати хватку.

– Ми з вами обоє працюємо в органах правосуддя. Ми помічники Феміди, яка стоїть із заплющеними очима й намагається вирішити, правильно вчинила людина чи ні. Я – голос, який скеровує її, а ви – руки, які ведуть до правди. Не завжди ми рухаємося в одному напрямку. Думаю, що цього разу тільки спільними зусиллями ми зможемо знайти правильний шлях.

– Я також сподіваюся на співпрацю з вами в цій справі. Як тільки з’явиться якась додаткова інформація, ми повідомимо вас, – кивнув на знак згоди Девід.

Минула якась сота секунди, і вони водночас опустили руки. Ендрю кивнув полісменові на прощання і підійшов до дверей.

– Ліве чи праве? – раптом запитав Девід. Коваленко повернувся до нього, піднявши ліву брову від здивування, і Дербі поквапився уточнити своє запитання: – На правому чи лівому плечі Феміди ви сидите й шепочете їй на вухо?

– Ліве… – після секундного вагання відповів Андрій. – Хотілося би бути голосом, який лунає з голови… Голосом розуму. А ви? Ведете її вдень чи вночі?

– Боюся, що вночі, – зітхнув полісмен. – У темряві, тому що в ліхтарику сіла батарейка, а день забронювали собі інші можновладці.

Така ось дивна розмова відбулася між ними. Девід ніколи не вирізнявся глибоким мисленням, але розмови з Ендрю, з усіма метафорами та риторичними запитаннями, давалися йому легко. Щойно за Коваленком зачинилися двері, Дербі замислився. Ще вранці він так захоплено розповідав колегам про нові зачіпки в цій справі, не міг знайти собі місця, поки не прийшли результати експертизи на підтвердження достовірності чеків і відео, а зараз відчував дивний спокій.

Спочатку холодна реакція Коваленка на інформацію його вразила. Ба навіть розлютила. Він очікував на вихор емоцій, злість, розпач і смуток, а натомість побачив спокій і холодну зосередженість. Чи чекав він, що Ендрю кинеться дякувати йому? Так. Девід навіть наготувався заспокоювати чоловіка, але цього робити не довелося. Усе минуло якось надто нейтрально. Спочатку Дербі навіть було вирішив, що Коваленко не любив свою сім’ю, але швидко відкинув таке припущення. Кутики полісменових губ піднялися в сумній усмішці: чоловік усвідомив, що за крижаним спокоєм Ендрю ховає свій невимовний смуток. Не всі люди здатні на емоційні вияви чи демонстрацію слабкості перед сторонніми. Знаючи силу особистості Коваленка, можна було сміливо здогадатися, що він не виставлятиме напоказ істинні почуття.

Сьогоднішній день не мав бути спокійним. У відділку кипіла робота. Усі мали власні справи та працювали над важливими завданнями. Тому в Девіда не було часу на відпочинок. Щойно Ендрю зник за дверима кабінету, на порозі з’явився полісмен із жовтим конвертом у руках. Він збуджено вигукнув:

– Ми ідентифікували його…

– Хто він? – нутрощі в Девідовому животі скрутилися в тугий вузол від недоброго передчуття.

– Ох, босе… – працівник дістав із конверта аркуш, на якому було написано досьє на працівника.

– Не може бути, – тихо зронив Дербі й трохи зблід, побачивши обличчя підозрюваного.