Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 22

– Сер, перепрошую, сер… Ми скоро приземляємося.

Різко розплющив очі, картинка була зовсім не чітка, розпливчаста. А коли спробував поворушитися, то відчув, що спина ніби закам’яніла, кожен рух давався важко. Перше, що усвідомив, – я сиджу у кріслі. Автоматично захотілося протерти очі, у них ніби засипали дрібного піску, але я не зміг. Мої рухи сковувала ковдра.

– Сер, можливо, ви чогось бажаєте?

Я спробував сфокусуватися на дівчині, яка говорила до мене, картинка ставала більш чіткою. Переді мною стояла стюардеса. Я в літаку. Хоч щось прояснилося. У літаку?

– Ні, дякую, – відчув, як у роті все пересохло. – Хоча… Води. Простої води.

– Добре, сер.

Я спробував пригадати, як узагалі опинився в літаку, яким чудом мене сюди занесло. Але всі останні спогади ніби стерлися. Єдине, що я чітко пам’ятав, це як записував адресу на аркуш, який, здається, зараз стискав у руці. Я відкинув ковдру і розтиснув кулак. Там справді лежав папірець із виведеною адресою.

– Ваша вода, сер.

Стюардеса усміхнулася мені, я їй подякував і взяв воду. Випив її одним духом: у роті наче пустеля утворилася. Відставивши склянку, я просидів ще кілька хвилин із заплющеними очима, зовсім не рухаючись. Усе намагався прокинутися і пригадати останні події, та й узагалі зрозуміти, куди я лечу. Безрезультатно…

Піднявшись із місця, я вирушив до туалету. Як же я здивувався, коли виявив, що у мене є ручний багаж. У сумці я знайшов набори для догляду за собою, але жодної випраної речі. Дійсно, у який із учорашніх моментів я вирішив полетіти? Останнє, що взагалі пам’ятаю, – мої вагання стосовно польоту. Не міг визначитися, чи варта ця авантюра всіх старань. Мабуть, вирішив, що варта, якщо зараз я на борту літака. Треба менше працювати. Останнім часом геть вилітають із голови цілі шматки життя.

Мені хотілося умитися. Який жах на мене очікував у дзеркалі! Усі показники опустилися до 60 %, і я почав доводити себе до ладу. Розпочав ритуал, звісно, із чистки зубів. Окрім сухості, було неприємне відчуття, ніби в роті щось давно залежалось. Спершу – зубна нитка. Відірвавши потрібну довжину, я акуратно водив нею між зубами, вичищаючи кожний проміжок. Робив це обережно, щоб не натиснути на ясна та не завдати шкоди. Після цього, видавивши із мінітюбика білосніжну пасту на невеличку щітку чорного кольору, я взявся чистити зуби. Це була спеціальна щітка з м’якими ворсинками, які ніжно обходилися з яснами та не травмували їх, водночас довжина давала змогу дістатися найскладніших місць. Починав я із задніх, кутніх зубів, ретельно очищуючи й повільно просуваючись до середини. Навколо губ утворилась біла піна, що охолоджувала шкіру, давала відчуття свіжості завдяки ментолу. Виплюнувши пасту, я ретельно прополоскав рот та вишкірився у дзеркало, виставляючи білосніжні зуби. Рівні ряди просто сяяли від процедури, але мені цього було недостатньо. Діставши з дорожньої косметички маленький флакон, я відкрутив кришку та налив у неї світло-зеленої рідини. Закинувши її в ротову порожнину, почав активно полоскати зуби. Засіб був дуже міцний, він дарував просто ядерну свіжість. Виплюнувши його, я не помітив у рідині ознак крові, отже, усе пройшло успішно і місія виконана бездоганно. Проте і це ще був не кінець. Діставши пластинки, я відкрив їх та начепив спочатку на нижній ряд, а потім на верхній. Це були вибілювальні стікери, які самостійно розчинялися. Дуже практично, як на мене.

Витерши рот на знак того, що з ним я завершив, я перейшов до волосся. Там утворилося щось на кшталт пташиного гнізда. Мабуть, уві сні я активно крутився й тому волосся збилося в одну кульку. Для нього я мав спеціальний гребінець. Відстань між зубцями, їхні густота та довжина прекрасно підходили для мого типу волосся. Гребінець не руйнував структуру, не видирав, а, навпаки, дуже акуратно та гарно розчісував. Після нього волосся було ніби після професійної укладки. Показник у 58 % почав дуже швидко змінюватися, і цифри зупинилися на 99 %. Я здивовано подивився на число. Це було дійсно незвично, адже я все виконав за власним планом. Довелося повторити процедуру з волоссям. Число не змінювалось. І як я не дивився на кожну волосину, усе лишалося незмінним. На мою думку, усе було бездоганно, а на думку чисел – далеко не ідеально.

Покинувши цю справу, я перейшов до одягу. Загорнутий комір швидко розпрямився, коли я намочив кінчик. Крихти на пальті миттю прибрав, а останній ґудзик сорочки швидко застібнув. Перевіривши кожну деталь, я знову здивовано дивився на показник у 99 %. Тепер вже уважніше я оглянув кожен шов, кожен міліметр тканини, але нічого не знаходив.

Я намагався досягнути досконалості, але чомусь не мав для цього сил і терпіння. І так уже мав чудовий вигляд. Хоча б зникла блідість обличчя. Ще раз перевіривши, чи все нормально, я повернувся до місця. Сідаючи, рефлекторно перевірив, чи є піді мною рятувальний жилет, і сам себе заспокоїв, коли пальці торкнулися ластику.

Мені хотілося розслабитися і просто прийняти цей факт як належне. Однак я не міг. Кожен м’яз у тілі був напружений, навіть комфортне крісло не полегшувало ситуації. Стиснувши бильця крісла так, що побіліли кісточки пальців, я дивився поперед себе і намагався переконатися, що все гаразд. Тривога не покидала мене… І це не через політ. Їх у моєму житті було дуже багато.

Колись студентом я ліг спати, а прокинувся вдень посеред вулиці, явно прямуючи до корпусів університету. Зі мною були всі конспекти, книги та приладдя. Коли? Як? Це був мій перший провал у пам’яті. Це можна зрозуміти, адже в той період я дуже багато вчився і мене постійно супроводжувала втома.

Останнім часом я все частіше ловив себе на думці, що частини життя зникають. Шалений ритм просто стирає з пам’яті дні, години, навіть хвилини… Не звертав на це уваги, бо і Сашко жалівся, що життя стало схожим на день бабака. Усе відбувається по колу, однотипні дії, день за розкладом, а коли раптом зупиняєшся і намагаєшся озирнутися навколо, то усвідомлюєш, що минув день, тиждень, навіть місяць. І ти починаєш бігти за цим часом, а не можеш наздогнати… Ось і я. Мій час безслідно зникав, а я не встигав просто жити.

Мені хотілося жити… А ще хотілося бути впевненим, що я зробив правильно, коли вирішив полетіти. До речі, а куди я лечу?

Рука потягнулася до кишені в пошуках хоч якихось підказок. У паспорті лежав квиток до Чикаго. Отже, я зараз лечу, мабуть, у Нью-Йорк, а звідти прямуватиму до іншого важливого для себе місця. Усе правильно…

Я знову глянув на папірець… Це була адреса моєї першої роботи. У компанії, де стажувався і дізнавався всі тонкощі справи. Давно там не був. Погляд знову і знову повертався до написаної адреси. Я чіплявся за кожен завиток у своєму почерку та мимоволі порівнював його з тим, що був на записці. Той здавався просто ідеальним, найбільша довершеність, що я тільки бачив за своє життя. Мій же був протилежністю до нього, хоча я міг і помилятися. Я знаходив тисячі хиб у своєму почерку. Хоч і намагався писати рівно, але букви були під кутом, хоч і мінімальним. У деяких місцях рука так і скакала вгору. Так не повинно бути, і це зовсім не схоже на мене. Я завжди намагався писати рівно і слідкувати за тим, щоб букви мали однакову висоту. Чого не скажеш про цю записку. Тут усе скакало. Хоча… Я, знову ж таки, міг помилятися. Тому швидко прибрав записку, щоб не злити себе.

Мої думки пірнули далі. Пальці торкнулися нижньої губи, я повільно почав водити ними по ніжній шкірі, розмірковуючи над тим, що буде далі і що є на цю мить.

За своє життя я пожив у трьох країнах. Народився в Україні, навчався і пізнавав практику в США та побудував самостійне життя в Англії. Україна посідає окреме місце в моєму житті. Кожного разу, повертаючись до роздумів про неї, я не міг конкретно визначити, що вона для мене значить. У старших класах я був переконаний, що стану юристом, адже мав достатньо якостей, щоб здобути першість у цій професії. Усі тести на характер та психіку вказували, що я повністю підходжу для цієї ролі. Окрім того, я сам відчував, що це і є моє покликання. Мені хотілося бути корисним людям, захищати їхні права, стояти на боці справедливості. Я дійсно цього хотів. Тому я відразу вирішив: щоб дістати правильні знання, я маю вступити у найкращий виш світу, а після цього – отримати практику в найсильнішій конторі.

Я ні на мить не сумнівався у своєму виборі, коли вирішив залишити Україну. Гляньмо правді у вічі – справедливість давно скоїла самогубство в нашій країні. Я доклав чимало зусиль, щоб вступити до вишу у США, ба більше – отримати стипендію, що було справжнім дивом для хлопця з України.

Я й досі пам’ятаю ті почуття, коли вперше ступив на вільну землю. Усе було інакшим, навіть повітря, здавалося, було наповнене нотками тієї свободи, змін і можливостей, на які я сподівався. Тоді вперше я відчув велику силу в собі, впевненість, що точно зможу досягнути всього.

З моїм менталітетом, що передався з кров’ю предків, було важко влитися у новий світ, звикнути до правил, традицій і звичаїв. Я був ще зовсім юним, тому період адаптації виявився не дуже довгим. Я з радістю приймав усе, що давала мені Америка. І я ще й досі готовий казати, що це країна можливостей. Звичайно, якщо ти для них відкритий.

Де б ти не був, навіть на рідній землі, тобі ніколи не досягнути більшого, якщо ти побоїшся ризикнути і не докладеш усіх зусиль задля досягнення мети. Важко буде скрізь, просто в іншому місці тобі дадуть сильнішу опору, щоб витримати удар життя. Таку опору я тут і отримав.

І зараз мені приємно повернутися сюди знову. Особливо відвідати колишнє місце роботи, поринути у ті приємні спогади. У душі був неспокій, але разом із тим я відчував солодкуватість від того, що зовсім скоро пройдуся знову по тій землі. Скільки років я тут не був?.. Мабуть, ще не раз повторюватиму це складне запитання.

Мужньо витримавши пересадку та ще один переліт, хоч він був значно коротший від попереднього, я офіційно ступив на землю Сполучених Штатів Америки. І це було справді значущим для мене. Увесь негатив зник, поступившись місцем для нового почуття. Це була радість, мені кортіло скоротити час між цим моментом і тим, коли я зайду у стіни колишньої роботи.