Читать книгу Ідеальність - Юлия Кубай - Страница 8

Уже декілька років поспіль мій день розпочинається о 6:00. Звісно, якщо я пішов спати вчасно, а не так, як учора. Не дивно, чому так важко було прокидатися. Ось що стається, коли відбувається збій: мозок просто перестає нормально функціонувати. І я міг би дозволити собі поспати ще трохи, але сьогодні до роботи планував завітати у службу доставки. Спогад про записку обновив усі дані в голові, даючи привід з новими силами розпочинати день.

Ця думка трішки збадьорила, і я встав із ліжка, відразу акуратно застеливши його. Цього тижня я мав постіль кольору кави з геометричним візерунком – трикутники темнішого кольору перетиналися між собою, створюючи абстрактну схему. Вона відповідала інтер’єру кімнати. Я намагався зробити так, аби візерунок постелі збігався з тим, що на подушках, а гострі кути трикутників були спрямовані саме до стіни, тоді як основа – до дверей.

Наступними у списку ранкових завдань були пробіжка і декілька силових вправ. Фізичний стан людини може багато чого розповісти про неї. Тому я намагався стежити за вагою та м’язовим складником тіла. Підтримка функціонування організму становила у моїй системі 11 %, які належали до 33 % – роль та місце в житті. Туди ж входили 7,33 %, які займав фізичний стан, і 6,67 % – зовнішній вигляд. Щодня, незважаючи на погоду і самопочуття, я взував комфортні білі кросівки Nike, чорні спортивки, білу футболку і, залежно від погоди, – сіру толстовку. На кисті руки закріплював спортивний годинник, який вимірював відстань та пульс і показував час. Зазвичай я бігав без музики, мені подобалося бути в тиші з собою.

Невелика розминка перед будинком, щоб розігріти м’язи, а далі десять кілометрів по району і кінцевий пункт – домівка, де на задньому подвір’ї я виконував зміцнювальні вправи для пресу, рук і ніг. Після цього ритуалу я відправляв спортивний одяг до кошика для білизни та йшов у душ.

Можливо, це має дивний вигляд, але… У мене є спеціальна душова кабінка, розроблена винятково під мої побажання. Якщо вже стежити за собою, то необхідно дотримуватися багатьох правил, які вбережуть організм від безлічі негативних впливів. Занадто гаряча чи холодна вода зашкодить шкірі й організму. Варто знайти оптимальний діапазон, а ще краще – точну температуру, за якої вона не чинитиме негативної дії. Звісно, ми по-різному сприймаємо воду і цей параметр індивідуальний для кожного з нас. Коли підставляємо руку під воду, перше, на що орієнтуємося перед тим, як щось вирішити, – це відчуття. Вони можуть бути і приємними, і, навпаки, – болючими. Останні відчуття означають, що занадто висока температура і тривалий час контакту можуть призвести до пошкодження тканин шкіри.

Я довго вивчав це явище, аналізував багато літератури, поки не натрапив на дослідження, проведене Брундреттом. У ньому йшлося про те, що ми є складним функціональним організмом, тому більшість наших відчуттів формується на основі аналізу мозку, якому доносить інформацію імпульсами мережа нейронів, розміщена по всьому організму. Кожна людина забезпечена мережею рецепторів температури – близько 10 на квадратний сантиметр, – розташованих на глибині 0,2 міліметра під поверхнею шкіри. Ці рецептори надсилають імпульси в мозок, а їхня частота залежить від початкової температури шкіри та від темпу її зміни. Середній час, за який ми розпізнаємо відчуття тепла чи холоду з моменту отримання імпульсу, коливається в межах від 0,15 до 0,25 секунди. Наша шкіра здебільшого має товщину від одного до двох міліметрів (найтовстіша шкіра розташована на спині, а найтонша – на повіках). Руки сприймають температуру 33 °C як нейтральну. Вона відповідає нормальній температурі рук за комфортних умов. Підвищення температури на кожні наступні 7…8 °C призводить до того, що сприйняття змінюється від відчуття води теплої, гарячої й дуже гарячої.

Від цієї позначки й потрібно було відштовхуватися. Мою теорію підкріплювали статті лікарів-дерматологів, які констатували, що 37 °C є оптимальною температурою для приймання душу, оскільки за такої температури судини не будуть безладно звужуватися або розширюватися, а кровообіг, відтак, не змінюватиметься.

Після прийому душу я висушую волосся, невеликою кількістю гелю акуратно вкладаю його. Після цього розпочинаю гоління. Хай якою є сьогоднішня мода, для мене ідеалом є лише поголене лице. Ні, можливо, комусь і личить легка щетина, борода чи вуса, але це точно не про мене. Після гоління я змащую шкіру кремом, аби зволожити її та наповнити корисними мінералами.

Зуби я чищу лише після сніданку. На сніданок я зварив два яйця та приготував тости. Спочатку обсмажив до хрусткої шкуринки квадратної форми хліб, зверху на нього поклав шар бринзи, в яку додав кріп, лимонний сік, кунжут та оливкову олію, а завершив прикрашання тонко порізаним авокадо. Навпроти тосту з’явилася біла лінія з цифрами: 288 калорій, 9,5 грама білка, 21,1 грама жирів і 16,8 грама вуглеводів. Із кожним відкушеним шматком цифри зменшувалися, поки не вигулькнуло «0». Лише після цього я пішов чистити зуби й одягатися на роботу.

Коли ви вперше бачите людину, то аналізуєте її зовнішній вигляд – одяг, взуття, зачіску… Якщо все це між собою гармонує, людина вам подобається. Далі в хід іде мова, манери, розум, людські якості. Проте хай якою не була б людина в душі, перше, на що ви звернете увагу, – це зовнішній вигляд. Від того, як ми подаємо себе в суспільстві, може залежати все наше життя. Люди люблять очима. На жаль, одиниці помічають за гарною обкладинкою щось більше. Однак я намагаюся, щоб і зовнішній вигляд, і внутрішнє наповнення відповідали одне одному. Витрачаючи багато часу на свій довершений вигляд, я так само багато приділяю уваги тому, щоби бути наповненим чимось усередині.

Кожен мій костюм пошитий персонально для мене. Рівні шви, бездоганна тканина, досконалий крій… Їх створено для мене. У таких костюмах я почуваюся іще більш упевнено. У них зручно, комфортно, це більше ніж просто одяг.

Сьогодні я зупинився на костюмі-трійці з дорогої, чудової шерсті перуанської вікуньї темно-синього кольору. Сорочку обрав світлу з голубим відтінком. Краватку – під колір костюма, а ще чорний пасок і класичні, проте зимового фасону туфлі. Поверх костюма я накинув пальто.

Мій сьогоднішній вигляд був готовий. Поглянувши на себе в дзеркало, я відразу побачив маленькі лінії, які відходили від кожної деталі мого образу і містили написи проценту їхньої досконалості. Я поправив волосся, і 99 % відразу перетворилися на 100 %. Краватка була не дуже добре зав’язана, але я її підправив і все стало ідеально. Ще раз провів рукою по тканині пальта: хоч показник і був 100 %, я мусив так зробити, ще раз усе перевірити. Щойно все сягнуло найвищої позначки, я вийшов із будинку.

Наступна деталь, якою я неабияк пишався та яка доповнювала мене повністю, – це машина. Не просто машина, а чорна матова BMW бізнес-класу. Довершена елегантність, витримана в діловому стилі, та неабияка зручність. Я любив машину, вона повністю відображала мене: зовні мала суворий, без зайвих прикрас вигляд, тоді як усередині була зручною, довершеною та функціональною. У ній завжди витав приємний свіжий аромат, із легкими нотками натуральної шкіри. Умонтована панель приборів була зроблена з натурального дерева, залакована та декілька разів протерта – до абсолютного блиску. Зручне керування робило кожну поїздку суцільним задоволенням. І, звісно, важлива для мене деталь – машина була на ручному, а не на автоматичному керуванні. Суцільний контроль. Ми становили з нею одне ціле.

Однак я був навчений гірким досвідом. Перед тим як сісти за кермо, я оглянув її. Спочатку – скільки повітря в колесах. Біля кожної деталі відразу виринула біла лінія, показуючи цифри, але я, попри це, перевіряв знову й знову кожен елемент. Спочатку колеса, потім – чи працюють гальма, який звук видають гальмівні колодки, чи горять фари поворотів, аварійної зупинки та гальмування, чи достатньо мастила, засобу для очищення… Незважаючи на досконалість цифр, я притлумлював невеликі напади паніки, щойно бачив свою машину. Хай якою б вона була ідеальною, треба пам’ятати, що її складали неідеальні люди.

Лише після всіх перевірок я сів у машину – тепер можна спокійно їхати на роботу. Та спершу надумав заскочити в офіс доставки по необхідну інформацію.

Зима забула, що вона зима. Сніг зник, асфальт був вологим від нещодавнього дощу, шмагав сильний пронизливий вітер, і здавалося, що сніг не випаде й на різдвяні свята. Люди, як завжди, кудись поспішали, заклопотані, зовсім змарнілі, сірі… На що вони гайнують своє життя?

До служби доставки я дістався вчасно, як і планував, наперед розрахувавши, що дорога буде складною. Переді мною височіла будівля із чорної цегли, і лише яскраво-жовті вивіски із закликами зайти не давали змоги загубитися. Біля входу стояло чимало людей. Я оминув їх і ступив досередини, штовхнувши масивні двері. Гомін людей заповнював увесь простір (мабуть, перед святами тут просто аншлаг із пересиланнями). Я шукав поглядом вільну касу, де б міг поставити своє запитання, і не знаходив – усі працівники були зайняті.

– Добрий день, сер, – привернула мою увагу юна дівчина.

Світла сорочка та жовта хустинка, зав’язана навколо її шиї, вказували на те, що дівчина тут працює. Пропускаючи повз увагу лінії, що утворилися з нічого, я спрямував погляд на її золотистий бейджик, на якому зазначалося, що Елізабет Браун працює старшим адміністратором. Я швидко всміхнувся їй і промовив:

– Добрий день. Так, я був би вдячний за допомогу, – ті самі ідеальні 0,48 секунди між словами.

Ігноруючи цифри, що так і волали правду, я не міг відвести від дівчини очей. Легка, ніжного кольору помада лише підкреслювала природній колір її губ, а натуральний макіяж на повіках і легкий штрих уздовж лінії вій чорним олівцем робили очі більш виразними.

– Учора мені доставили лист. Маю свої документи та сам пакунок, – продовжив говорити я, прикипівши поглядом до дівчини.

На віях небагато туші, мабуть, вони від природи такі густі та довгі. Я відразу помітив ці карі очі, відтінку розтопленого шоколаду. Брови ідеальної форми, мабуть, трохи підфарбовані олівцем. Так робила… Неважливо.

– Хотів би дізнатися відправника. На жаль, мене так і не повідомили про нього, адже передавали, власне, не персонально мені, а моєму помічнику, – я ледь усміхнувся і похитав головою. – Він новенький, не спитав одразу.

Щоки вкривав ніжний рум’янець, а тон шкіри був просто довершений, без жодної вади. Темно-шоколадного кольору волосся, акуратно зібране у хвіст, виблискувало під світлом ламп (на вулиці ще було зовсім темно). Така вона – зима.

– А у відповідь би хотілося надіслати лист-подяку.

З її вуст не сходила усмішка. Вона так само привітно дивилася на мене, хоча я встиг зауважити, що дівчина мене оглядала. Мабуть, мій зовнішній вигляд не дав приводу хвилюватися, тому вона кивнула на мої слова і проговорила:

– Звісно, сер. Як я можу до вас звертатися?

– Ендрю Коваленко, – додав я, мимоволі відповідаючи на її усмішку.

– Містере Коваленко, пройдіть за мною, зараз ми пошукаємо у базі даних про доставку.

Ми попрямували до однієї з кас, закритої на технічне обслуговування (за комп’ютером якраз завершували виправляти якісь технічні помилки). Дівчина подякувала працівникам і сіла за робочий стіл.

– Прошу ваші документи, – вона протягнула руку.

– Так, – я дістав із кишені свій паспорт і передав їй.

Дівчина взяла його до рук і дещо здивувалася, побачивши, що паспорт закордонний. Тоді, щоб уникнути зайвих запитань, я передав їй документи на візу.

Її постава була ідеально рівною, погляд зосереджений. Лише іноді дівчина ледь примружувалася, щось переглядаючи на екрані. Я спостерігав за нею, уперто ігноруючи просто нагромадження цифр. Дівчина востаннє натиснула на клавішу, і позаду неї запрацював принтер. Міс чи місіс, точно не відомо, Браун підвелася зі свого місця, знову подарувавши мені усмішку. Вона підійшла до принтера, взяла папери та повернулася назад.

– Ось, прошу, тут вказано відправника та всю необхідну інформацію щодо відправлення.

– Я вам дуже вдячний, – це були щирі слова.

Ще раз усміхнувшись Елізабет, я опустив погляд на папери. Поряд із даними про відправника стояли ім’я та прізвище, які я не очікував побачити. Увесь позитив кудись зник, змінившись неймовірним здивуванням.